Невелика казочка, поки що два розділи. Коментарів з радістю чекаю
Світати мало ще не скоро. Потяг вже відійшов, а ті, хто щойно тим потягом їхав, зараз квапливо сунули до виходу у місто, аби застати таксі. Таксисти були й тут, поміж тепер вже колишніх пасажирів, пропонували швидко і недорого доїхати куди треба. Серед усієї цієї метушні лише один чолов'яга йшов собі неквапливо до вокзалу, на пропозиції таксистів навіть не казав нічого, а просто хитав головою. Хто має у тому натреноване око, той помітив би, що чоловік цей був не звідси, скоріш за все, у місті вперше, і точно ненадовго. Його невелика дорожня сумка, доволі дешевенька, плащик, що перекинуто через руку, і згорнутий кольоровий буклет у руці, формат якого наштовхував на думку про мапу міста, видавав у чоловікові того, хто приїхав сюди з якихось нікчемних корпоративних справ.
Пройшов підземним ходом попід вокзалом, звернув туди, куди вказувало табло “Вихід у місто”. На привокзальні площі люду було немало, але здебільшого ті, хто чекали їхати, разом з тими, хто їх проводжав. Тих, хто приїхали, вже, здається, не було. І таксі, схоже, стало менше, бо машини стояли не щільно. Відійшовши від вокзалу, оглянувся назад, потім глянув на свій годинник. Було двадцять три по четвертій. Коли проходив повз ряд таксі, водій гукнув:
-- Куди їдемо?
-- Дякую, я пройдусь.
-- Ви що?! Глупа ж ніч, ще хто перестріне. Тут знаєте, як буває?
-- Ні, дякую. Мені недалеко.
Хоча то була неправда. Йти було таки далеченько. Водій знизав плечами, і пішов до сусідньої машини. Звідти линули звуки якось фільму з гугнявим перекладом.
Холод вересневої ночі заставив зняти плащика з руки і надягнути його. Сумку взято у руку, аби шлейкою не зробити на плащеві зморшок. Привокзальна площа наповзала на перехрестя, яке розходилось дорогами у три боки. Та, що йшла прямо, була гарно освітлена, з яскравими рекламними стендами по обидва боки, й зі старими липами, що вже почали жовтіти. Чоловік на хвильку зупинився, оглянув перехрестя, щось собі прикинув, і попрямував тією освітленою вулицею. Мапу він заховав до внутрішньої кишені плаща, плащ застібнув, і покрокував значно швидше, ніж коли йшов вздовж перону. Місцем його призначення був офіс ТОВ “Аврора ан-лімітед”, фірми, що спеціалізувалась на мережевій торгівлі ексклюзивною побутовою хімією та предметами особистої гігієни. Цього ранку у офісі фірми було заплановано проведення регіонального семінару, на якому чоловік мав надію бути удостоєним почесного звання менеджера середньої ланки. Як здавалось чоловікові, то було значне досягнення, що відкривало перед ним нові перспективи у особистому бізнесі. Приємні думки про збільшення прибутків втішало його, і за ними він не помічав, що за кожним його кроком слідкувала пара уважних хижих очей. Істота, якій ці очі належали, була чудово пристосована до нічного способу життя, і жодним своїм рухом чи звуком не видавала себе, хоч рухалась вона за чоловіком на дуже близькій відстані. Спритно пересуваючись від одного клаптика тіні до іншого, час од часу ховаючись у кронах старих лип або за карнизами і балконами будинків вздовж вулиці, вона весь час, від самого перону, залишалась від чоловіка на віддалі у кілька метрів. Аби чоловік той не був цілком захоплений думками про свій кар'єрний ріст, він неодмінно відчув би небезпеку. Та необачність його і замріяність грали на руку хижакові.
Чоловік підійшов до старої поліклініки. Вона не працювала, там йшов ремонт, і схоже було, що після ремонту це вже буде не медичний заклад, а новенький бізнес-центр, у якому будуть здаватись в оренду торгові і офісні площі. Тротуар вздовж поліклініки був загороджений дерев'яним пофарбованим у зелене парканом, а для руху пішоходів було зроблено вузенький коридорчик. За метр до того коридорчика чоловік зупинився, оцінюючи, як краще йти далі: через вузький прохід, в якому було темно і брудно, чи вийти на дорогу і обминути незручну ділянку. По дорозі з усього було йти краще, проте аби туди вийти, потрібно було перелізти невисоку металеву загорожу, що відділяла проїжджу частину від тротуару. І тої малої хвильки, поки він думав, вистачило хижакові, аби стрімко налетіти на чоловіка, збити його з ніг, схопити за чуприну і щосили вдарити головою об землю. Якраз тієї миті по дорозі промчало нічне таксі, і водій краєм ока побачив, що нічний перехожий, не маючи на те ніяких видимих причин, падає на землю, ніби збито його якимось потужним поштовхом.
-- Ну і дурень, що не поїхав зі мною! Я ж йому казав, вночі що хочеш може трапитись. -- сказав водій впівголоса і помчав далі.
Від чого він прокинувся — від холоду чи від болю, зрозуміти йому не вдалось. Сон минув різко, в одну мить. Все єство його відчуло, що пронизане воно заскорублостю, загубленістю, відчаєм і страшенним шумом, що мов хвилі розходився від лівої частини голови геть по тілу. Ні, то не шум, то біль, і така неймовірна млосність. Розкрив очі і жахнувся. Над ним стояли темні створіння, стояли і радились злою якоюсь мовою. Але ні, то не злі створіння, то силуети крон, і то не злі їхні очі так блищать, а холодні зорі, що між крон де-не-де видно. Спробував повернутись, але біль у голові не дуже давав. Думати було важко. В спину вперлась якась тверда річ, спина вся заніміла, а разом зі спиною руки і ноги, і тепер навіть щонайменший рух збуджував там цілий рій маленьких пекучих іскорок. Йому здалось, що його зв'язано і покладено на купу хмизу, десь назовні, серед дерев. Скільки пройшло часу з тих пір, як він крокував з вокзалу нічним освітленим проспектом, було невідомо, але чомусь здавалося, що зараз вже наступна ніч. Що його привело до такої думки, сказати було важко. Може, зорі. Хоча серед крон і не видно було повних сузірь, збоку, справа від нього, де дерева були трохи рідше, він взнав Воза. Зорі світили яскраво, він навіть здивувався. Вже й не згадати, коли востаннє на них дивився. За щоденними турботами на небо дивитись ніколи, а ще у місті з його ліхтарями і вікнами саме навіть намагання насолодитись виглядом нічного неба було марним. І сузірь, крім Воза, він вмів бачити лише два: Касіопею та Оріона. Та той вгаданий поміж крон Віз висів у небі не так, як прохолодного ранку, коли його було збито з ніг. Тоді Віз був “дишлом” майже до землі, ніби його хто на те дишло поставив, а зараз він гарненько так висів, хіба лише трохи нагнуто. Тобто, десь година ночі, і пройшло він тієї несподіваної пригоди щонайменше майже доба. Невже цілу добу він був непритомний? Треба згадати, що сталось, і тоді, може, стане трохи зрозуміліше, де він, і що відбувається.
Подумати і згадати не вдалось. Раптом щось вхопило його за ногу, потім, не відпускаючи її, за другу, і потихеньку потягнуло з купи хмизу. Чоловік спробував буцнути ногами, та цей намір спричинив колючий і різкий біль у спині, від якого він майже знову знепритомнів.
-- Ану відпусти мене, гидото! - щосили заволав він, думаючи принаймні злякати те, що його тягнуло. -- Зараз я тебе!...
Він стиснув зуби і став борсатись, не звертаючи уваги на біль. Всього його огорнув такий жах, який він відчував хіба що в глибокому дитинстві, коли йому снились нічні кошмари.
-- Е хихчи, похано е уде. Мі е оодні. — Прогарчало те, що тягнуло його. Від переляку чоловік не розібрав, що то були слова, і не просто слова, а слова його рідної мови, хай і дуже спотворені. Але звучало це гарчання не агресивно, і навіть просто те, що тварюка хоч якось відреагувала на його жалюгідні спроби самозахисту, трохи привело чоловіка до тями.
-- Хто там мене тягне?! Ану відпусти мої ноги, ти, гидотна тварино! Що ти там гарчиш!? Коли ти хочеш мене зжерти, то я не віддамся просто так. Ти мною подавишся і отруїшся!
Ноги відпустили, ті впали на землю, знов здійнявши хвилю болю, що від голови й спини розкотилась по всьому тілу. В темряві він навіть не побачив, а відчув, що істота підійшла до його голови і схилилась над обличчям.
-- Узик, е кици. Мі есем ебе ату — голосно, але дуже спокійно прогарчала істота. -- Ут оодно.
На цей раз йому здалось, що він зрозумів. Здається, поки що його не збираються жерти, принаймні не тут.
-- Ви мене хочте занести до хати? В чию хату, хто ви такі? Де я? Що ви зі мною зробили?
-- Е кици. И удес аті, аті тепа. Аті удес істи. Отєм удес ам асюати.
-- Я не розумію, що ти там гарчиш, але здається, ти розумієш мене. Допоможи мені встати на ноги, і я піду сам. Не треба мене волокти, мені дуже боляче. Ти чуєш, що я тобі кажу? Поможи мені піднятись на ноги, страхіття!
-- Опре, таай. Ае удес ікати — уду бити, уде ісе оаце.
-- Тікати, кажеш? Мені б стало сил просто піднятись. Давай, годі базікати тут, веди мене вже в хату.
Істот виявилось двоє. Вони підійшли з-за спини, обережно вперлись, і посадили чоловіка. Він страшно стогнав, було дуже боляче, так сильно, що навіть незважаючи на нічний холод, піт проступив йому на чолі. Потім одна істота зайшла спереду, схопила його за зв'язані руки і потягла на себе, а друга продовжувала штовхати у спину. Ще дужче зціпивши зуби, чоловік підібрав ноги під себе, став спочатку на одне коліно, потім на друге, і з допомогою своїх незнайомих нічних компаньйонів встав. Далі той, що тримав за зв'язані руки, легенько потягнув, і вони поволі покрокували нічним лісом.
-=1=-
Світати мало ще не скоро. Потяг вже відійшов, а ті, хто щойно тим потягом їхав, зараз квапливо сунули до виходу у місто, аби застати таксі. Таксисти були й тут, поміж тепер вже колишніх пасажирів, пропонували швидко і недорого доїхати куди треба. Серед усієї цієї метушні лише один чолов'яга йшов собі неквапливо до вокзалу, на пропозиції таксистів навіть не казав нічого, а просто хитав головою. Хто має у тому натреноване око, той помітив би, що чоловік цей був не звідси, скоріш за все, у місті вперше, і точно ненадовго. Його невелика дорожня сумка, доволі дешевенька, плащик, що перекинуто через руку, і згорнутий кольоровий буклет у руці, формат якого наштовхував на думку про мапу міста, видавав у чоловікові того, хто приїхав сюди з якихось нікчемних корпоративних справ.
Пройшов підземним ходом попід вокзалом, звернув туди, куди вказувало табло “Вихід у місто”. На привокзальні площі люду було немало, але здебільшого ті, хто чекали їхати, разом з тими, хто їх проводжав. Тих, хто приїхали, вже, здається, не було. І таксі, схоже, стало менше, бо машини стояли не щільно. Відійшовши від вокзалу, оглянувся назад, потім глянув на свій годинник. Було двадцять три по четвертій. Коли проходив повз ряд таксі, водій гукнув:
-- Куди їдемо?
-- Дякую, я пройдусь.
-- Ви що?! Глупа ж ніч, ще хто перестріне. Тут знаєте, як буває?
-- Ні, дякую. Мені недалеко.
Хоча то була неправда. Йти було таки далеченько. Водій знизав плечами, і пішов до сусідньої машини. Звідти линули звуки якось фільму з гугнявим перекладом.
Холод вересневої ночі заставив зняти плащика з руки і надягнути його. Сумку взято у руку, аби шлейкою не зробити на плащеві зморшок. Привокзальна площа наповзала на перехрестя, яке розходилось дорогами у три боки. Та, що йшла прямо, була гарно освітлена, з яскравими рекламними стендами по обидва боки, й зі старими липами, що вже почали жовтіти. Чоловік на хвильку зупинився, оглянув перехрестя, щось собі прикинув, і попрямував тією освітленою вулицею. Мапу він заховав до внутрішньої кишені плаща, плащ застібнув, і покрокував значно швидше, ніж коли йшов вздовж перону. Місцем його призначення був офіс ТОВ “Аврора ан-лімітед”, фірми, що спеціалізувалась на мережевій торгівлі ексклюзивною побутовою хімією та предметами особистої гігієни. Цього ранку у офісі фірми було заплановано проведення регіонального семінару, на якому чоловік мав надію бути удостоєним почесного звання менеджера середньої ланки. Як здавалось чоловікові, то було значне досягнення, що відкривало перед ним нові перспективи у особистому бізнесі. Приємні думки про збільшення прибутків втішало його, і за ними він не помічав, що за кожним його кроком слідкувала пара уважних хижих очей. Істота, якій ці очі належали, була чудово пристосована до нічного способу життя, і жодним своїм рухом чи звуком не видавала себе, хоч рухалась вона за чоловіком на дуже близькій відстані. Спритно пересуваючись від одного клаптика тіні до іншого, час од часу ховаючись у кронах старих лип або за карнизами і балконами будинків вздовж вулиці, вона весь час, від самого перону, залишалась від чоловіка на віддалі у кілька метрів. Аби чоловік той не був цілком захоплений думками про свій кар'єрний ріст, він неодмінно відчув би небезпеку. Та необачність його і замріяність грали на руку хижакові.
Чоловік підійшов до старої поліклініки. Вона не працювала, там йшов ремонт, і схоже було, що після ремонту це вже буде не медичний заклад, а новенький бізнес-центр, у якому будуть здаватись в оренду торгові і офісні площі. Тротуар вздовж поліклініки був загороджений дерев'яним пофарбованим у зелене парканом, а для руху пішоходів було зроблено вузенький коридорчик. За метр до того коридорчика чоловік зупинився, оцінюючи, як краще йти далі: через вузький прохід, в якому було темно і брудно, чи вийти на дорогу і обминути незручну ділянку. По дорозі з усього було йти краще, проте аби туди вийти, потрібно було перелізти невисоку металеву загорожу, що відділяла проїжджу частину від тротуару. І тої малої хвильки, поки він думав, вистачило хижакові, аби стрімко налетіти на чоловіка, збити його з ніг, схопити за чуприну і щосили вдарити головою об землю. Якраз тієї миті по дорозі промчало нічне таксі, і водій краєм ока побачив, що нічний перехожий, не маючи на те ніяких видимих причин, падає на землю, ніби збито його якимось потужним поштовхом.
-- Ну і дурень, що не поїхав зі мною! Я ж йому казав, вночі що хочеш може трапитись. -- сказав водій впівголоса і помчав далі.
-=2=-
Від чого він прокинувся — від холоду чи від болю, зрозуміти йому не вдалось. Сон минув різко, в одну мить. Все єство його відчуло, що пронизане воно заскорублостю, загубленістю, відчаєм і страшенним шумом, що мов хвилі розходився від лівої частини голови геть по тілу. Ні, то не шум, то біль, і така неймовірна млосність. Розкрив очі і жахнувся. Над ним стояли темні створіння, стояли і радились злою якоюсь мовою. Але ні, то не злі створіння, то силуети крон, і то не злі їхні очі так блищать, а холодні зорі, що між крон де-не-де видно. Спробував повернутись, але біль у голові не дуже давав. Думати було важко. В спину вперлась якась тверда річ, спина вся заніміла, а разом зі спиною руки і ноги, і тепер навіть щонайменший рух збуджував там цілий рій маленьких пекучих іскорок. Йому здалось, що його зв'язано і покладено на купу хмизу, десь назовні, серед дерев. Скільки пройшло часу з тих пір, як він крокував з вокзалу нічним освітленим проспектом, було невідомо, але чомусь здавалося, що зараз вже наступна ніч. Що його привело до такої думки, сказати було важко. Може, зорі. Хоча серед крон і не видно було повних сузірь, збоку, справа від нього, де дерева були трохи рідше, він взнав Воза. Зорі світили яскраво, він навіть здивувався. Вже й не згадати, коли востаннє на них дивився. За щоденними турботами на небо дивитись ніколи, а ще у місті з його ліхтарями і вікнами саме навіть намагання насолодитись виглядом нічного неба було марним. І сузірь, крім Воза, він вмів бачити лише два: Касіопею та Оріона. Та той вгаданий поміж крон Віз висів у небі не так, як прохолодного ранку, коли його було збито з ніг. Тоді Віз був “дишлом” майже до землі, ніби його хто на те дишло поставив, а зараз він гарненько так висів, хіба лише трохи нагнуто. Тобто, десь година ночі, і пройшло він тієї несподіваної пригоди щонайменше майже доба. Невже цілу добу він був непритомний? Треба згадати, що сталось, і тоді, може, стане трохи зрозуміліше, де він, і що відбувається.
Подумати і згадати не вдалось. Раптом щось вхопило його за ногу, потім, не відпускаючи її, за другу, і потихеньку потягнуло з купи хмизу. Чоловік спробував буцнути ногами, та цей намір спричинив колючий і різкий біль у спині, від якого він майже знову знепритомнів.
-- Ану відпусти мене, гидото! - щосили заволав він, думаючи принаймні злякати те, що його тягнуло. -- Зараз я тебе!...
Він стиснув зуби і став борсатись, не звертаючи уваги на біль. Всього його огорнув такий жах, який він відчував хіба що в глибокому дитинстві, коли йому снились нічні кошмари.
-- Е хихчи, похано е уде. Мі е оодні. — Прогарчало те, що тягнуло його. Від переляку чоловік не розібрав, що то були слова, і не просто слова, а слова його рідної мови, хай і дуже спотворені. Але звучало це гарчання не агресивно, і навіть просто те, що тварюка хоч якось відреагувала на його жалюгідні спроби самозахисту, трохи привело чоловіка до тями.
-- Хто там мене тягне?! Ану відпусти мої ноги, ти, гидотна тварино! Що ти там гарчиш!? Коли ти хочеш мене зжерти, то я не віддамся просто так. Ти мною подавишся і отруїшся!
Ноги відпустили, ті впали на землю, знов здійнявши хвилю болю, що від голови й спини розкотилась по всьому тілу. В темряві він навіть не побачив, а відчув, що істота підійшла до його голови і схилилась над обличчям.
-- Узик, е кици. Мі есем ебе ату — голосно, але дуже спокійно прогарчала істота. -- Ут оодно.
На цей раз йому здалось, що він зрозумів. Здається, поки що його не збираються жерти, принаймні не тут.
-- Ви мене хочте занести до хати? В чию хату, хто ви такі? Де я? Що ви зі мною зробили?
-- Е кици. И удес аті, аті тепа. Аті удес істи. Отєм удес ам асюати.
-- Я не розумію, що ти там гарчиш, але здається, ти розумієш мене. Допоможи мені встати на ноги, і я піду сам. Не треба мене волокти, мені дуже боляче. Ти чуєш, що я тобі кажу? Поможи мені піднятись на ноги, страхіття!
-- Опре, таай. Ае удес ікати — уду бити, уде ісе оаце.
-- Тікати, кажеш? Мені б стало сил просто піднятись. Давай, годі базікати тут, веди мене вже в хату.
Істот виявилось двоє. Вони підійшли з-за спини, обережно вперлись, і посадили чоловіка. Він страшно стогнав, було дуже боляче, так сильно, що навіть незважаючи на нічний холод, піт проступив йому на чолі. Потім одна істота зайшла спереду, схопила його за зв'язані руки і потягла на себе, а друга продовжувала штовхати у спину. Ще дужче зціпивши зуби, чоловік підібрав ноги під себе, став спочатку на одне коліно, потім на друге, і з допомогою своїх незнайомих нічних компаньйонів встав. Далі той, що тримав за зв'язані руки, легенько потягнув, і вони поволі покрокували нічним лісом.
Публікації
