четвер, 27 вересня 2007 р.

Перших два розділи

Невелика казочка, поки що два розділи. Коментарів з радістю чекаю

-=1=-

Світати мало ще не скоро. Потяг вже відійшов, а ті, хто щойно тим потягом їхав, зараз квапливо сунули до виходу у місто, аби застати таксі. Таксисти були й тут, поміж тепер вже колишніх пасажирів, пропонували швидко і недорого доїхати куди треба. Серед усієї цієї метушні лише один чолов'яга йшов собі неквапливо до вокзалу, на пропозиції таксистів навіть не казав нічого, а просто хитав головою. Хто має у тому натреноване око, той помітив би, що чоловік цей був не звідси, скоріш за все, у місті вперше, і точно ненадовго. Його невелика дорожня сумка, доволі дешевенька, плащик, що перекинуто через руку, і згорнутий кольоровий буклет у руці, формат якого наштовхував на думку про мапу міста, видавав у чоловікові того, хто приїхав сюди з якихось нікчемних корпоративних справ.

Пройшов підземним ходом попід вокзалом, звернув туди, куди вказувало табло “Вихід у місто”. На привокзальні площі люду було немало, але здебільшого ті, хто чекали їхати, разом з тими, хто їх проводжав. Тих, хто приїхали, вже, здається, не було. І таксі, схоже, стало менше, бо машини стояли не щільно. Відійшовши від вокзалу, оглянувся назад, потім глянув на свій годинник. Було двадцять три по четвертій. Коли проходив повз ряд таксі, водій гукнув:

-- Куди їдемо?
-- Дякую, я пройдусь.
-- Ви що?! Глупа ж ніч, ще хто перестріне. Тут знаєте, як буває?
-- Ні, дякую. Мені недалеко.

Хоча то була неправда. Йти було таки далеченько. Водій знизав плечами, і пішов до сусідньої машини. Звідти линули звуки якось фільму з гугнявим перекладом.

Холод вересневої ночі заставив зняти плащика з руки і надягнути його. Сумку взято у руку, аби шлейкою не зробити на плащеві зморшок. Привокзальна площа наповзала на перехрестя, яке розходилось дорогами у три боки. Та, що йшла прямо, була гарно освітлена, з яскравими рекламними стендами по обидва боки, й зі старими липами, що вже почали жовтіти. Чоловік на хвильку зупинився, оглянув перехрестя, щось собі прикинув, і попрямував тією освітленою вулицею. Мапу він заховав до внутрішньої кишені плаща, плащ застібнув, і покрокував значно швидше, ніж коли йшов вздовж перону. Місцем його призначення був офіс ТОВ “Аврора ан-лімітед”, фірми, що спеціалізувалась на мережевій торгівлі ексклюзивною побутовою хімією та предметами особистої гігієни. Цього ранку у офісі фірми було заплановано проведення регіонального семінару, на якому чоловік мав надію бути удостоєним почесного звання менеджера середньої ланки. Як здавалось чоловікові, то було значне досягнення, що відкривало перед ним нові перспективи у особистому бізнесі. Приємні думки про збільшення прибутків втішало його, і за ними він не помічав, що за кожним його кроком слідкувала пара уважних хижих очей. Істота, якій ці очі належали, була чудово пристосована до нічного способу життя, і жодним своїм рухом чи звуком не видавала себе, хоч рухалась вона за чоловіком на дуже близькій відстані. Спритно пересуваючись від одного клаптика тіні до іншого, час од часу ховаючись у кронах старих лип або за карнизами і балконами будинків вздовж вулиці, вона весь час, від самого перону, залишалась від чоловіка на віддалі у кілька метрів. Аби чоловік той не був цілком захоплений думками про свій кар'єрний ріст, він неодмінно відчув би небезпеку. Та необачність його і замріяність грали на руку хижакові.

Чоловік підійшов до старої поліклініки. Вона не працювала, там йшов ремонт, і схоже було, що після ремонту це вже буде не медичний заклад, а новенький бізнес-центр, у якому будуть здаватись в оренду торгові і офісні площі. Тротуар вздовж поліклініки був загороджений дерев'яним пофарбованим у зелене парканом, а для руху пішоходів було зроблено вузенький коридорчик. За метр до того коридорчика чоловік зупинився, оцінюючи, як краще йти далі: через вузький прохід, в якому було темно і брудно, чи вийти на дорогу і обминути незручну ділянку. По дорозі з усього було йти краще, проте аби туди вийти, потрібно було перелізти невисоку металеву загорожу, що відділяла проїжджу частину від тротуару. І тої малої хвильки, поки він думав, вистачило хижакові, аби стрімко налетіти на чоловіка, збити його з ніг, схопити за чуприну і щосили вдарити головою об землю. Якраз тієї миті по дорозі промчало нічне таксі, і водій краєм ока побачив, що нічний перехожий, не маючи на те ніяких видимих причин, падає на землю, ніби збито його якимось потужним поштовхом.

-- Ну і дурень, що не поїхав зі мною! Я ж йому казав, вночі що хочеш може трапитись. -- сказав водій впівголоса і помчав далі.


-=2=-

Від чого він прокинувся — від холоду чи від болю, зрозуміти йому не вдалось. Сон минув різко, в одну мить. Все єство його відчуло, що пронизане воно заскорублостю, загубленістю, відчаєм і страшенним шумом, що мов хвилі розходився від лівої частини голови геть по тілу. Ні, то не шум, то біль, і така неймовірна млосність. Розкрив очі і жахнувся. Над ним стояли темні створіння, стояли і радились злою якоюсь мовою. Але ні, то не злі створіння, то силуети крон, і то не злі їхні очі так блищать, а холодні зорі, що між крон де-не-де видно. Спробував повернутись, але біль у голові не дуже давав. Думати було важко. В спину вперлась якась тверда річ, спина вся заніміла, а разом зі спиною руки і ноги, і тепер навіть щонайменший рух збуджував там цілий рій маленьких пекучих іскорок. Йому здалось, що його зв'язано і покладено на купу хмизу, десь назовні, серед дерев. Скільки пройшло часу з тих пір, як він крокував з вокзалу нічним освітленим проспектом, було невідомо, але чомусь здавалося, що зараз вже наступна ніч. Що його привело до такої думки, сказати було важко. Може, зорі. Хоча серед крон і не видно було повних сузірь, збоку, справа від нього, де дерева були трохи рідше, він взнав Воза. Зорі світили яскраво, він навіть здивувався. Вже й не згадати, коли востаннє на них дивився. За щоденними турботами на небо дивитись ніколи, а ще у місті з його ліхтарями і вікнами саме навіть намагання насолодитись виглядом нічного неба було марним. І сузірь, крім Воза, він вмів бачити лише два: Касіопею та Оріона. Та той вгаданий поміж крон Віз висів у небі не так, як прохолодного ранку, коли його було збито з ніг. Тоді Віз був “дишлом” майже до землі, ніби його хто на те дишло поставив, а зараз він гарненько так висів, хіба лише трохи нагнуто. Тобто, десь година ночі, і пройшло він тієї несподіваної пригоди щонайменше майже доба. Невже цілу добу він був непритомний? Треба згадати, що сталось, і тоді, може, стане трохи зрозуміліше, де він, і що відбувається.

Подумати і згадати не вдалось. Раптом щось вхопило його за ногу, потім, не відпускаючи її, за другу, і потихеньку потягнуло з купи хмизу. Чоловік спробував буцнути ногами, та цей намір спричинив колючий і різкий біль у спині, від якого він майже знову знепритомнів.

-- Ану відпусти мене, гидото! - щосили заволав він, думаючи принаймні злякати те, що його тягнуло. -- Зараз я тебе!...

Він стиснув зуби і став борсатись, не звертаючи уваги на біль. Всього його огорнув такий жах, який він відчував хіба що в глибокому дитинстві, коли йому снились нічні кошмари.

-- Е хихчи, похано е уде. Мі е оодні. — Прогарчало те, що тягнуло його. Від переляку чоловік не розібрав, що то були слова, і не просто слова, а слова його рідної мови, хай і дуже спотворені. Але звучало це гарчання не агресивно, і навіть просто те, що тварюка хоч якось відреагувала на його жалюгідні спроби самозахисту, трохи привело чоловіка до тями.

-- Хто там мене тягне?! Ану відпусти мої ноги, ти, гидотна тварино! Що ти там гарчиш!? Коли ти хочеш мене зжерти, то я не віддамся просто так. Ти мною подавишся і отруїшся!

Ноги відпустили, ті впали на землю, знов здійнявши хвилю болю, що від голови й спини розкотилась по всьому тілу. В темряві він навіть не побачив, а відчув, що істота підійшла до його голови і схилилась над обличчям.

-- Узик, е кици. Мі есем ебе ату — голосно, але дуже спокійно прогарчала істота. -- Ут оодно.

На цей раз йому здалось, що він зрозумів. Здається, поки що його не збираються жерти, принаймні не тут.

-- Ви мене хочте занести до хати? В чию хату, хто ви такі? Де я? Що ви зі мною зробили?
-- Е кици. И удес аті, аті тепа. Аті удес істи. Отєм удес ам асюати.
-- Я не розумію, що ти там гарчиш, але здається, ти розумієш мене. Допоможи мені встати на ноги, і я піду сам. Не треба мене волокти, мені дуже боляче. Ти чуєш, що я тобі кажу? Поможи мені піднятись на ноги, страхіття!
-- Опре, таай. Ае удес ікати — уду бити, уде ісе оаце.
-- Тікати, кажеш? Мені б стало сил просто піднятись. Давай, годі базікати тут, веди мене вже в хату.

Істот виявилось двоє. Вони підійшли з-за спини, обережно вперлись, і посадили чоловіка. Він страшно стогнав, було дуже боляче, так сильно, що навіть незважаючи на нічний холод, піт проступив йому на чолі. Потім одна істота зайшла спереду, схопила його за зв'язані руки і потягла на себе, а друга продовжувала штовхати у спину. Ще дужче зціпивши зуби, чоловік підібрав ноги під себе, став спочатку на одне коліно, потім на друге, і з допомогою своїх незнайомих нічних компаньйонів встав. Далі той, що тримав за зв'язані руки, легенько потягнув, і вони поволі покрокували нічним лісом.

неділю, 23 вересня 2007 р.

Аналіз

Вересень, як же ти швидко минаєш. Сьогодні от минула субота, не якась там холодна, дощова і просто осіння, а вереснева, золотава, виткана павутинням і обласкана замріяним сонцем. Минула за ніби й важливими якимось речами, і хоч жалкувати нема про що, суботи вже теж нема, — і це непохитний факт.

І зі смутком про гарний день, якому навздогін навіть не встиг кинути: “Зачекай хоч мить, хай я на тебе ще раз гляну, щоб краще тебе запам'ятати”, став згадувати, у чому цей вересень був визначним.

Згадувалось якось мілко і дешево. Отак от сходу нічого справді визначного ніби і не відбувалось.
Ну, нещодавно прочитав, що Ґуґль підтримав (чи підтримала?) ІСО (це всесвітня організація зі стандартизації) у їхньому неприйнятті злого Мілкософтовского формату за стандарт у сфері електронної документації. Формат не підтримано. Це добре. Напевно... Ні, таки точно добре. Ґуґль підтримав. Теж добре. Але от особистої радості нема. Навіть незважаючи на те, що місяці зо два тому сам підписував у нетрях петицію до ІСО про неприйняття цієї біди. І друзів закликав.

Ще от згадалось. Подія сама по собі велика, але мене подібне обходити якось перестало. Згадалось, бо прочитав я про неї не сам, а мені сказали, чоловік п'ять чи шість, всі в один день, і ще по тому десь стільки само. Мілкософт засудили за якусь біду, здається, за їхній програвач у Виньдоз. Не за сам програвач, а за якісь порушення, тільки я не дуже зрозумів, порушення чого. Засудили на багато бабла. От як все добре і гарно. Злі ситхи покарані, хай і не зовсім відповідно до рівня заподіяного людству зла, але все ж приємно. А й ні! Нема особистої радості, і хоч що хоч роби.

І взагалі, коли раніше побажання усяких гараздів одне одному закінчувалось словами “І щоб він здох!” (а йшлось у побажанні про Злу корпорацію і злого Біла), то це викликало у кого усмішку, у кого здивування, у кого деякий шок від зухвалості слів. А тепер змінилось багато, і побажання щастя і добробуту звучить по-осінньому меланхолійно і мрійливо: “От якщо б він здох!”, -- і (що зовсім не дивно і цілком зрозуміло) це викликає солідарний відгук, бо всі і без слів розуміють, що йдеться вже не про якось там чужого Ґейтса, а про рідного видного прем'єр-міністра однієї небайдужої нам країни.

Звичайно, згадувались і майбутні вибори. Але це було без зусиль і без бажання, бо про вибори чутно звідусіль, хочеш ти того, чи ні. Їхав сьогодні на репетицію. Висить бігборд з якоюсь лисиною, лиця не видно, воно все за кадром, лише лисина. Над лисиною слова: “Думай головою, що буде над головою”. Довго пригадував, який же блок йде на вибори з таким гаслом, і чому такий цікавий образ вибрано для пропаганди. Коли такий борд трапився ще раз, то виявилось, що це реклама дахів, матеріалів для крівлі.

Хотілось згадати ще, але воно все звелось на щось таке невеселе і нудне, що краще облишу, де є...
Мо', не останній сьогодні був гарний день.

вівторок, 18 вересня 2007 р.

Джєдайский дистр

дебіан стоїть. тобто не стоїть, а льотає. маю на увазі, на комп він був поставлений, але далі, коли запущений, він льотає.
пласмаса з сузі перетягена ще не вся, в сплячку комп нормально ввести не виходить, а все решта є. ще, правда, не пробував з інфрачервоним портом на юсб-блажці розібратись, але це історія давня, і тут не к спєху.
от одна тільки проблєма мене мучає досить сильно. стояла мазіла-фірефох 1.5, все було чотко. обновився до 2.0.0.6, і началась реальна тормозня, коли бровзвєрь запущено. приходиця юзати гномовську епіфанію. а може воопсче всєцело на гном перейти?


пʼятницю, 14 вересня 2007 р.

Згадалося

В лице мені вітром холодним дихнуло -
Літо минуло.
Туманами сірими все оповито -
Осінь приходить якось несамовито


Від запаху осені я шаленію,
Вдихаю й п'янію.
Всміхнулося серце, і стало тепліше -
В лице ж осінь дише.




четвер, 13 вересня 2007 р.

Грушки

Настав час обіду. Поїсти з собою нічого не брав, та це навіть краще – так є змога вийти на повітря і більш тверезо подивитись на життя. Тобто вдихнути продукти згорання бензину і вересневу сіру мряку, насичити цим свої легені, у мозок пустити трохи кисню, що попав у тіло вкупі з тією міською газовою сумішшю, і щиро посміхнутись тією посмішкою, за якою відчутно гарну долю оптимізму. А цієї миті то вкрай потрібно. Повірте, коли робоче приміщення опалюється, і у невеликій кімнаті працює четверо, та не відкривається вікно (бо ж пиловий фільтр), то є всі шанси таки схилитись до дуже похмурого погляду на життя. Фізіологія, і нічого тут не вдієш.

Щойно вийшов, натрапив на грушки. А бабуся, що їх продавала, натрапила на покупця. А що вийшла вона ось тільки-тільки, то покупцем я їй був першим, і тому поталанило мені купити гарні груки задешево. А грушки таки дійсно гарні. Часто, йдучи на роботу, я на них з заздрістю заглядав (бабусина хата на тій самій вулиці, де я працюю, а груша росте у неї в дворі). Яскраво жовті, великі, з усього страшенно соковиті, і коли зібрані такого дня, як ось нині, коли скоріш холодно, ніж тепло, то дуже приємні на дотик: прохолодні і живі, моб би чий ніс з морозу. Такі росли у мого дядька, і він дуже ревниво пильнував, аби племінники його не лізли на дерево, поки грушки ще зелені (хоч вони і зелені теж смачнющі).

Прийшов додому з грушками. Помив. Руки помити нагадала дружина. Дочекатись, поки обід нагріто, я не міг, у першу грушку впились мої зуби. Стоп! Колір є. Такий як треба. Вага правильна, тобто грушка соковита і у тонусі, не ватна. На дотик правильна, і форма правильна, тобто хоч і геометрично неправильна, проте якраз така, як має бути: мов колба, а зверху трохи нерівна, трохи ніби убік загнута. Запах ніби медовий,… і солодкий, і ще п’янкий. Але вкусивши таку адекватну і пристойну грушу, я виявив, що мене цинічно обдурено. Ця грушка всередині з грудочками, з такими камінчиками, що застрягають між зуби, що неприємно скриплять, коли намагаєшся жувати, що взагалі паплюжать усі ті чисті й високі почуття, що до цієї грушки ти мав.

Мене обдурено, а винуватих нема. Грушка, звичайно, тут цілком не винна. Вона росла, як могла, як її родило дерево. Бабуся не винна також. На грушки з грудочками я натрапляю тут не вперше. Поправді, відколи ми сюди перебрались, мені ні разу не попадались грушки без грудочок. І тому коли бабуся казала про славні грушки, вона казала про славні за місцевими стандартами. Та маю бути до кінця щирим. Аби не грудочки, ці груші можна було б вважати славними за стандартами будь-якими. От одна лиш біда – грушки спершу для того, аби їх їли і цим насолоджувались. А вже потім все решта. А тут було спочатку все решта, і це мене обмануло, зародило в мені занадто сміливі надії. І що мене обдурено, то винуватий я сам. Треба було виходити на повітря під час перерв у роботі, може й тверезіше на прості речі дивився би.

понеділок, 10 вересня 2007 р.

Нова тачка

Канєшно, писать про жилєзки не дуже б і хотілось, но завтра (чи вже сьодня) нова робоча неділя, і з жилєзками так чи іначє нада буде імєть діло. Діло імєлось з жилками і на протяженії більшинства прєдидущих робочих неділь, но на цей раз є опрєдільонна спєцифіка. Заключаїця вона в тому, шо в мене нова тачка на роботі. Не полностю нова, її юзали і до мене, а нова в тому смислі, шо тепер її юзати буду я. Тачку подчистили, я сам видув з неї всю пилюку, поставили новий вінт, а на вінт впихнули ОпенСузі Лінукс. Жизть, можна сказать, входить в нову фазу. Дрєвня мічта про полне ацуцтвіє Віньдоз на рабочій тачкє практичєскі реалізована. В прошлю пятницю під кінець робочого дня махіна була поставлена на стіл, підключена, оснащена клавою і оптічєским устройсвом з кольосіком, і (на велику завість всім колєгам) двума моніторами. Провода акуратно поскручувані, агрєгат к запуску готов. І вот момент первого запуска. Всьо красіво, попсово-пласмасово, синій екран загрузки, Сузі-абізяна нарісована (як утвірждают дизайнери, це в самом дєле хаміліон), шота крутиця, потом велком-скрін, і дальше грузиця КДЄ. Можна від радості пустить слюну з блаженним відом на лиці. Правда, в офісі остався я один, поражать таким вираженієм щастя нема кого, тому блаженний від і слюні пока шо реалізовуюця в відє планов на будуще.

Так, разсмотрім, шо за чудо такоє, цей німєцкий лінукс. Віндова сєтка настроїлась сама. Правда, брат-джєдай дав статічєский адрєс в самому началі, но це мєлочі. Алюмініві носітєлі монтіруюця самі, вискакує амєрзітєльна біда і питає, шо робити з вставленим диском. Коли була ХРень, я це відключав вапсчє, тут поки це не сущєствєнно. Общий центр управлєнія, Яаст, признатись, хоть і попсовий, достаточно удобний, і розказує, де шо за твоїми действіями з мишою проісходить в сістємє. Нові пакєти? Ну да, це ж аРПіеМ-ний дистр, тут всьо не зовсім так, як я привик. Ну, може пообвикнимось. Але який пустий рєпозітарій. Навіть з дополнітєльними пакєтами, всьо равно пусто. Дополнітєльних украшатєльств нема. Програм словарів нема. Докумєнтації голяк. Разстройство. Правда, махіна вміє уходити в спячку, вміє робити ждущий рєжим, на текстовій консолі картінка — і це всьо без дополнітєльних ухіщрєній з твого боку. На свому Дебіан-боксі вдома я мав робити це всьо сам (не всьо зробив, бо не всьо мені було нада). А тут всьо з коробки.

І вот у мене зародився коварний план. Для Дебіана місце ше є, і я його сюди втулю. І потіхонєчку, маючи під руками вже рєалізовані в Сузі красіві приколи, піднастрою так само настоящий джєдайский дистр. І тоді мені і сітх не брат.

пʼятницю, 7 вересня 2007 р.

Осінь

П'ятниця, кінець робочого тижня. Хоча якого робочого, коли у мене відпустка? Ну тоді і про кінець тижня годі говорити, ще вихідні попереду. Хоча і позаду теж вихідні. Бо ж відпустка. Скоро скінчиться день, дітлахи повкладувані, комп занесено на кухню, і тепер він приємно тихесенько гуде. Це приємне гудіння перекриває хлюпотіння води з давно не ремонтованого крана, але то не страшно. Зараз включу приймач, і вечірня програма на “Ері” закриє обридливий шум. Але на “Ері” не вечірня програма, а якісь дядьки говорять про освіту. Ніби якийсь телеефір транслюють. Так і є, на “Ері” прямий ефір “Свободи слова”. Дядьки про освіту говорять не даремно. Виявляється, завтра перше вересня. Тобто таки кінець. Не робочого тижня, — все набагато серйозніше — кінець літа.

Вдома я майже тиждень. Приємний тиждень, тиждень відпочинку. Не треба нікуди збиратись, нікуди вже не треба їхати, можна майже нікуди не поспішати... Звичайно, з'їздити вдалось не всюди, куди хотілось, зроби вдалось не все, що думалось, проте від самого початку десь глибоко всередині знав, що так воно й буде. Тому розчарування нема. Могло б бути значно гірше, можна було б встигнути набагато менше. Нема розчарування, є тиха радість. Останній день серпня, і вже ось-ось настане осінь. На вулиці тихо. Прохолодно. Ніхто під вікнами не сидить, зрідка лише прошмигне таксі, зупиниться десь висадити нічного пасажира, і знову настає тиша. Не цілковита тиша, бо ж гуде комп, і хлюпоче вода, і дядьки сперечаються на радіо. От я сиджу і слухаю, а повз мене пролітають останні миттєвості літа. Лишилось всього три хвилини. Літо біжить крізь пальці, і втримати його не варто й старатись. Так хутко, так беззаперечно, так жорстоко. Здається, повернеш голову до вікна, і там – дарма що темно – краєм ока побачиш його біг.

За клацанням клавіш мене зустрічає осінь. І хоч нічого ніби не змінилось, сам факт настання першого вересня здіймає всередині вир почуттів. Щось там таке неспокійне, щось солодко-важке, млосно-величне. Наче коли чекаєш на зустріч з коханою. Цікава це пора. Лукава. Вона в тобі ніби тихим вогнем горить, і поволі кипить на тому вогні щось таке, що словами описати дуже важко. І живеш, увесь час відчуваючи готовність вчудити щось величне: пісню гарну написати, чи віршика, чи оповіданнячко яке. Але то лише емоції, осіннім вітром навіяні та її дощами окроплені. А змісту реального нема. Буду плакати. Не вперше вже з настанням осені плачу. Та цього разу знаю чому.

середу, 8 серпня 2007 р.

Літній вечір

Цей літній вечір зустрічаю на лавці пустого автобусного вокзалу в одному атомному містечку. Сиджу і жду. Зал порожній, підсліпуваті каси закриті, лише одна, коло дальньої стіни, ніби підняла повіку, щоб глянути, хто вирішив потривожити її дрімоту. Біля вокзалу кафе, спільна стіна, і зараз там гуляють весілля. Щойно воно гриміло музиками на дворі, та усіх ласкаво запрошено назад до столу, і тепер грому немає, є задоволене сите і п’яне гудіння. Дрімотній касі не заважає, а ті, що закриті, до завтрашнього ранку нічим не збудити.

Сиджу сам і вбираю приємні і підзабуті відчуття чужого міста, в якому ти був лиш раз, або й не був ні разу, в якому анічогісінько не знаєш, але разом з тим знайоме тобі тут ледь не все, в якому тобі приємним і гарним видається зусім не те, що здається таким місцевим, і в якому місцеві радіють зовсім не тому, на що б звертав би увагу ти.

Підійшов автобус, і тепер я знову сиджу, але за кожну мить щодалі від випадково атомного містечка, від відлуння спогадів, не спогадів навіть, а тіней якихось. (Слухай, дивись, який «афігєнний» образ раптом виник – «відлуння тіней»!) Я їду. Я подорожую.

Правда, подорож не несе великого задоволення, бо сиджу я на останньому самому місці в автобусі – сидіння на колесі. Трусить і кидає, кидає і трусить. І крісло посаджено високо, у вікно заглядати важко. Думав був заглядати, довелось опустити голову на спинку крісла переді мною. Дівчисько, що сиділо у ньому, на цей хід мій подарувало мені такий зрозумілий і щирий погляд обурення, що всі навколишні краєвиди враз втратили свою цікавість.

Пройшла година, може більше. Автобус сповільнює хід і явно під’їжджає до вокзалу. Так, аби дівчисько не помітило мого руху, нахиляю голову, дивлюся. Ніфіга не видно. Хоча не правда, видно якраз багато: платформи, побитий асфальт, лавки коло платформи, людей з візочками і строкатими польськими сумками, навіть стіни вокзалу видно. А от що за містечко, не видно ніфіга. Цілком може бути і Бердичів, і Ружин, і Сквира, і Жмеринка, і Шепетівка, і ще з добру, певно, сотню інших містечок. Водій волає: «Я тут нікого не беру! У мене з колесом якась холєра, аби хоть так доїхать. Остановка три минути».

Хтось вийшов, і напроти дівчиська звільнилось місце, питаю про дозвіл – сідаю. Не у неї, звісно, що не у неї. Вона тепер не переді мною, а напроти, через прохід. На таку мою ротацію мене обдаровано ще одним поглядом, в якому однозначно читалось: «Тоже мнє, панимаєш... Атвалі, казьол»

Знайомлюсь з сусідом, знайомлюсь швидко, швидко зав’язую бесіду, і у приємній розмові розчиняється час подорожі. Сусід виявився цікавим співрозмовником, майбутнім юристом. Дівчисько розчароване, воно, очевидно, чекало продовження. Я розумію, мені у душному автобусі теж би хотілось якихось пригод...

За вікном сутеніє. З люка вже віє холодом, і кінець подорожі близько. Цей літній вечір скінчиться для мене вже не у атомному містечку, а в обраному за власним бажанням великому місті.

неділю, 5 серпня 2007 р.

Гризуть думки...

На дивані купа речей, попрасовані сорочки висять по всій кімнаті, чекають лагідної жіночої руки, аби їх гарно склали, щоб вони якомога менше вим'ялись, невдовзі доперуться улюблені джинси, у повітрі стоїть атмосфера скорої поїздки – я збираю сумку. Відпустка ж! І на такому веселому фоні ходжу собі і думаю: “Який я даун!” Що, не політкоректно? Повірте, коли гнітять такі думки, найменше думаєш про політкоректність. Взагалі, політкоректністю я переймаюсь дуже мало, годі говорити вже про таку нервово насичену ситуацію. Так, досить про це. Відволікся.

Ні, мене не тривожать поїздки. Не тривожать мене й клопоти приготувань до них. Тривожить мене моя нестриманість і гарячкуватість у прийнятті рішень. Знав же, що відпочинок потрібен, і знав, що краще відволіктись від звичної роботи, але запропонували попрацювати, сторонні майже люди, і я, мов останній дурень, погодився. Тоді я не думав, що останній дурень. Думаю зараз. Збираю сумку і думаю.

Працюю я перекладачем у офісі. Не перекладачем навіть, а перекладачем-коректором. Не знаєте такої посади? Я теж колись мав щастя не знати. Не подумайте, що я скаржусь. Добре, розповім вам, що за посада така. Так ось, є люди, що перекладають різні матеріали. Дехто перекладає добре, дехто краще, і зовсім небагато людей перекладають якісно. Критерії якісності перекладу у різних людей різні, але я знаю одне: якісний переклад читається добре, це по-перше, і коли якісний переклад якісно перекласти назад, на мову оригіналу, зберігаються ідеї з мінімумом спотворень. І от якраз з передачею ідей і виникає у перекладачів найбільше труднощів. Точний переклад слів – то мізер. Буває зміст багатошаровий, буває гра слів, буває прихований гумор, і часто це в перекладі просто вивітрюється. Буває так, що перекладач не розібрався з важкою заплутаною структурою. Бувають і просто механічні помилки – ми ж всі люди. І от на усіх цих помилках (і багатьох інших) і будується моя робота. Я вишукую помилки і роблю переклад якісним. Робота це дуже кропітка, і часто забирає багато зусиль із зовсім непомітним результатом. Щиро скажу, іноді буває варто просто викинути зроблене і перекласти начисто. Рік такої роботи створює відчуття важкої емоційної та інтелектуальної втоми.

Але працював я так не завжди. Раніше був фрілансером. Перекладав різні проекти. Великі й маленькі, потрібні й не дуже. Це кайфово з багатьох боків: зустрічаєш нових людей, працюєш в команді, їздиш туди, куди б власне бажання, скоріш за все, тебе не привело, маєш купу вільного часу, іноді багато грошей, і часто грошей в обмаль (коли настає мертвий сезон).

Не знаю, чому я погодився. Ностальгія, напевно. Чи справді цього разу робота варта. Варта не моєї у ній участі, а просто варта того, щоб робилась. Коли так, то чому б не приєднатись, як є можливість? Не знаю, чому погодився. Погодився, а тепер ходжу і думаю: “Який же я даун!!!”

пʼятницю, 3 серпня 2007 р.

LIBERTY!!!

Яке солодке слово “відпустка”! Навіть незважаючи на те, що з ліжка тебе витягли рано, що ліг ти сьогодні лише за дві години до того, на те, що міський шум тебе гнітить, а випадковий автомобільний гудок в голові звучить тисячократно підсиленим відлунням, навіть тоді солодке звучання самого цього слова додає тобі сил. Відпустка!

Хоча формально всі радощі відпустки почались лише після того, як “останній проект” було закінчено. До того на тобі висіли ще певні зобов'язання, і дихати на повні груди було неможливо. Хоча б тому, що у студії глибокий подих чітко фіксується мікрофоном, і хоч оператор нічого не говорить, бо ж “Тиша! Йде запис”, на його лиці все видно і без слів. Лице його відгороджене від мене товстою великою шибкою, двері щільно закриті, у студії такий безлад, що лише оптиміст ґатунку “помру, та не здамся!” може назвати його творчим, у навушниках знову обривки фраз, знову намагання розпочати речення заново, але вже краще, знову гавкіт і кудкудакання, але цього разу я вже не раб, я пан, бо зверху на то лягає мій голос. Захочу – зіб'юся, захочу – потягну носом, чи прочитаю не з того рядка. Перемотувати голоси назад і ставити з потрібного місця ж не мені. Але ні, таки раб, бо за кожним потягуванням носом і неправильно прочитаним рядком йде друга спроба (і велике щастя, коли то обмежується лише другою), а далі ще декілька сторінок тексту. Тому дихати на повні груди нема можливості (що менше других спроб, то ближче моє звільнення) хочеться швидше здихатись якісно виконати роботу, і поринути у солодкий туман 28 днів свободи від трудових зобов'язань.

Проект записано, підчищено, студійним гакерам його зводити під відео-ряд, а я йду по місту, відчуваючи шум в голові і з мазохічним задоволенням насолоджуючись відлунням випадкового автомобільного гудка, я вільний!!!

Останній проект

Як завжди, на останній день перед відпусткою скопилася ціла купа маленьких проектиків, від думки про виконання яких починало паморочитись у голові. Але як завжди, старе і заяложене правило “за раз потрохи” спрацювало і за цим разом. Проте вже ближче до кінця дня дістаю з кишені телефон (а він у мене за офісними правилами майже завжди знаходиться у тихому режимі, і навіть не вібрує), а він мені показує, що дзвонив хтось невідомий, разів із десять, напевно. Зізнатись, я людина до таких речей не дуже чутлива, і телефон вважаю одним із найгірших винаходів людства, але настрій був не поганий, і вирішив я цьому незнайомцю зателефонувати, аби дізнатись, що ж саме його так припекло. Незнайомець виявився доволі знайомим, але фрагментарність наших стосунків і кількість його дзвінків викликала у мене підозру, що від мене чогось хочуть. Не люблю, коли хтось від когось щось хоче, але коли хочуть щось від тебе, то це, мабуть, краще, ніж коли хочеш ти (бо ж тоді відчуваєш свою перевагу, а для відчуття властної цінності годі шукати чогось кращого).

Так і є. Терміновий проект. Великий. Горить. Мав бути зроблений щонайменше тиждень тому. Погодився. І от сиджу тепер, слухаю трек до фільму, за кожною фразою зупиняю плейбек, довбаю по клавішам почуту українську фразу по можливості чистою англійською мовою. Відчуваю себе некомфортно. Ні, у своїх мовних навичках я впевнений, а навіть якщо і є там прогалини, на внутрішнє відчуття комфорту то не впливає. Та все ж хотілось би потім готовий текст заперти до когось із знайомих природних носіїв мови для легкої редакції. Але не це найсуттєвіше. Значно більше досягненню комфорту заважає неможливість включити якусь музичку, що відволікала би від сторонніх думок і шумів. Ні, декілька годин поспіль без музики працювати важко. Ось один щось розповідає, я не бачу, де і що, бо в мене тільки авдіо-ряд, відео немає. Але гавкіт собак і кудкудакання курей створюють дуже автентичну атмосферу. От якщо б він ще за кожним словосполученням не старався розпочати речення заново, трохи краще, як йому, певно, здається, було б дуже добре. Ну нічого. П'ять хвилин роботи на хвилину ряду – це максимум мої швидкості з таким матеріалом. В ідеальних умовах 20 хвилин фільму за трохи понад півтори години – це не так вже й погано. Але ідеальних умов створити не дають.

Ось брат-джєдай кнопає в “асю” своє повідомлення.

Помниш ту тачку, на яку я Убунтю ставив, і як вона льотала?”

угу”

Ну так вот. У клієнта, оказиваєца, недопринтер, ну тіпа, чернільніца з мотором, а моска вопщє нема. Ну так вот під Ось ніякими пінками не запустиш. Даже буржуйске чудо Турбопрінт тут но гуд”

іскріннє сожалєю. але я тут чутачку занятий”

Нє, я тобі гаворю, шо Ось пришлось знести, ХРень поставить”

работаю я. зайди потом, поговорим”

не зайду, мене тут нема, я в клієнта в канторє”


А я думав, він в сусідній кімнаті. Міняю на “асі” статус на ДНД (ду нот дістарб), через хвилину дзвінок на наземний телефон.

“Альо” – вітаюсь удавано бадьорим голосом.

“Прикинь, ХРень поставив, а звук ні таво” – брату-джєдаю, напевно, дуже самотньо у нелегкому протистоянні з темною стороною Сили.

“А офіціальні дрова?”

“Да пробував, накачав всякого разного, а воно даже не дьоргаєця”

“А від мене шо хочеш?”

“Ідєй” (тобто моральної підтримки)

Ну і так далі. Поневіряння відчайдушного джєдая варті окремої згадки. І, будемо сподіватись, мені вдасться не залишити їх незахищеними від злого вітру історії. Але це потім. Зараз про основне.

З такими вимушеними перервами для відновлення емоційної рівноваги брата продовжую роботу. На хвилину звукового ряду вже йде далеко не п'ять хвилин. Очі втомлені, в голові шум. Якщо закінчу (а закінчити мушу, раз обіцяв), то завтра зранку на студію, писати англійський трек. А поки далі слухаю фразу, формую з неї щось зрозуміле, і виливаю свій “крєатіф” по можливості чистою англійською мовою.

середу, 1 серпня 2007 р.

Серпень починається сьогодні

Ніби закрив. Нижній замок закривається легко. А далі важка колодка на ґрати, і надщербленим ключем верхній замок. Так, а який з них надщерблений? Тут десь світло було... ось... ні, це дзвінок, щось там за дверима запищало. Кожного разу цей процес мені стається пригодою. Але ніби закрив. Світло вимкнув і мов би осліп.

До кутка неповних сім кроків, далі буде видніше, якщо сусід ще не спить і з його вікон світиться. Ба-бах!!!, кгх-х-х!!!, #@$%!!!, і страшний скрегіт – “долбана” бляшана ринва, перечепився через неї і ледь не впав! Сусід спить, вікна не світяться. Там десь далі хвіртка, і якщо її лишили відкритою, то можна грудьми напоротись. Слухай, диви-но який місяць сьогодні. Он він вихопив з темряви вершечок хвіртки, пофарбований білим. Таки відкрита, але я її бачу. Закриваю і йду додому.

Маршрутки вже, скоріш за все, не ходять, доведеться йти пішки. То навіть краще, у таку пору добре ходити пішки. Можна нікуди не спішити, ні про що не думати. Ну не те, щоб зовсім не думати, а не думати зумисне – пустити собі думки своїм ходом, йти й віддатись відчуттям, а відчуття ті захопляться потоком відкриттів і асоціацій, і можеш за тим ніби збоку спостерігати.

Собаки відгавкали, приватний сектор позаду, час од часу пролетить повз тебе машина на непристойно великій швидкості, і обдасть тебе “низами” якоїсь клубної музики. Ніколи не розумів кайф клубної музики у машині. Хоча, власне, у мене не було на то й шансів – машини я не маю.

Доволі світло, та густі крони граються з тобою в якусь психоделічну гру. Жовте ліхтареве світло кидає кошлаті тіні на асфальт, світло з вікон “хрущовок” з тих тіней вириває клапті, а місяць заливає те все якимось ртутним туманом – і ти просто перестаєш розуміти, де що. То, звичайно, нічого, от тільки трохи моторошно стає, коли закохані обнявшись вигулькують з темряви за метр від тебе. Ні, парочки самі по собі не такі вже й страшні, страшно налетіти на них.

Вздовж тротуару лавки, пахне скошеною травою, і зараз я почну, певно, пчихати. Декілька ялинок, і... от гидота!!! – старий запах сечі. Скоріше звідси. Пройшов ялинки, хух! О, спить чолов'яга, майже на лавці (на лавці лише його ліва рука, хоча, здається, нещодавно він там спав увесь). Зупиняюсь (завжди зупиняюсь, може, коли мені знадобиться, і коло мене зупиниться хтось), трушу його за плече. Щось бормоче, від його дихання починає паморочитись у голові. Ну це явний “кросафчег”, десь “аддохнул” з друзями. Біля нього на землі чохол від телефону. Думаю, встромлю йому в руку, щоб, піднявшись, він не лишив його тут, – а чохол пустий. Байдуже встромляю в руку, і роблю висновок, що пияцтво шкідливе не лише для здоров'я, але і для права на приватну власність.

Далі через темний двір, потім невелику баскетбольну площадку. О, тут я розтрощив свій велосипедний шолом. Ну звичайно, що на голові. Навіщо? Я й сам хотів би знати, навіщо. А як то сталося, я вже багато розказував, і вже не цікаво. Просто цього разу я без шолому, і тому треба бути особливо обережним. Ну то й що, що без велосипеда? Повірте, я здатний на страшні речі...

Де нема будинків і дерев, видно місяць. І просто видно. В місяці є щось таке меланхолійне. Навіть не стільки ув світлі його, і не в барвах того світла, а в тому, як він над горизонтом висить, і як дивиться на тебе своїм широко розплющеним оком. Коли нема від нього куди сховатись, коли він на тебе витріщився, стає холодно. Чи може це не від місяця холодно? Ще ж липень, має спекота бути. Чи не липень? Нишпорю в кишені, дістаю телефон. Прикинь, липню залишилось 23 хвилини. І все, липня більше не буде. Липень піде. То може це справді холодно? Руки, певно, зараз сині, а нігті як у мерця. Скоріш за все... Не видно, сказати точно не можу, але коли прийду додому і сяду писати, то, певно, ледь не у кожному слові буде щось зайве чи пропущене. (І тепер, коли я пишу, так і є: за кожним словом треба повертатись і виправляти; а руки дійсно були сині.)

Серпень, – уяви, вже серпень! Холодно буде щоночі. І цвіркуни кругом, коли ввечері йдеш додому. І відпустка!!!

середу, 25 липня 2007 р.

Дрєвня тачка

Прихожу, значіт, на работу, (безбожна позна, і при всіх уважительних причинах всьо равно должно бути стидно — но нє, ніфіга, попустило, втянувся), і тут мені брат-джєдай, правда іншого ордєна, кричить: "Давай, значить, рєзка пазирь шота у мене на тачцє".

Ну на тачцє, якшо откровєнно, вже шоп шось такого впічітляющого (пару фоток),

то не було, але я полностю понімаю його екзайтмент. Йому подарили Амігу500.

Для тих, хто не знає (ой бачу шо не знаєте), Аміга500 — це такий дрєвній компютар, ше тої епохи, коли в Совєцкому Союзі була одна партія, і не було прізідєнта, а я був не джєдаєм, а піонєром. Компютар асобий, не такий як другі. При слабому процесорі і мізєрі памяті, при отцуцтвії вінта (хотя можна було і з вінтом) цей комп був способний на чудєса. То, шо він вмів, другим могло тільки снитись. На ньому ше тоді був ЗД, стереозвук, ужастна скорость в ігрушках і т.д. Єслі порівнювати його з його соврімєнніками, то Амігу справді можна назвать компом, а решта були боліє-мєніє інтєліктуальними кастрюльками. Інтірєсно, шо при всій своїй продвінутості Аміга почті нікагда не була комєрчіскі успішним проектом. Посредствєнность і сєрость панували (і досі панують) на компютерному ринку. Історя Аміги дуже увлікатєльна і поучітєльна, мєстами слєгка запутана, але ж в історії так всігда. Єслі інтірєсно, можна начинать атсюда: http://ru।wikipedia.org/wiki/Amiga


Чєловєку-гуманітарію, над яким жизть сиграла злу шютку, давши йому любов до жилєзок, не всігда хватає тєрпіння і умєній копатись в тєхнічєских вапросах. Але в связаних з желєзками вапросах історічєских, філасофських, вопросах про тенденциі і напрямки гуманітарію разбирацьця вполнє природно.

Ну так вот, на інфу про Амігу я натрапив ше лєт, навєрно, 5 назад, може, правда, і 4. Мене тоді поразило, наскільки бувають тонко і умно сдєлані машини. Шидєвр. Пєсня. Руками потрогать, к сожалєнію, не приходилось, але достаточно було і прочитать статейки і абзори. Я заболів Амігою. Це було як наваждєніє. Брат-джєдай тільки посміювався і пропускав міма ушей. Вапсшчє його красота, навєрно, не трогає. Нє, навєрно трогає, але не так, як я привик.

Потом попустило, отошов я трохи. Восхіщєніє осталось, пропало желаніє обладать такой машиной. А кромі того, дорого, в бивший Совдеп не возять, випускають мало, обгрейдить тяжко — короче, заботи вєка сіво і раціональні причини заглушили любофь.

І тут я прихожу, значіт, на роботу (да, правильно, імєнно безбожно позно, а в нутрях ніфіга не стидно, маладци, правильно запомнили), а мені цей нєчуствітєльний до прєкрасного дядя показує фотки Аміги. Фотки його Аміги. І хто тепер мені скаже, де в жизні хоть чутачку справедливості?



Powered by ScribeFire.

Пару мислєй міжду прочім

Размишлєнія про дружбу і врємя
Було нас п'ятеро. Всі майже одного возраста, а зараз, коли вже прошло багато років, то разніца в два роки вопсче нічо не значить. В один день хрістились. Почті всі в одне врємя обзавелись сєм'ями. Всі з одного города, троє жили на одній улиці, і всє п'ятєро – в одному районі. Друзяки були - «не разлєй вода». Даже рокенроліли в одній каманді.

І всьо, шо було нада – яких-та десять лєт, і тепер друз'я даже не знають толком, по скільки у каждого дітей, як тих дітей звати, і хто чим занімаєцьця.

Тепер нема вже «п'ятеро». Є просто п'ять отдєльних чіловєк. Связі не всі порвались, врємя від врємєні кантачацьця па-атдєльнасті, разказують про то і сьо, встрічаюцьця даже іногда. А опсчої мічти вже нема, нема опсчих целій, задору такого, аганьку.

По суті, це досить закономєрно, і жаліти особо про потєрю єдінства не стоїть, думаю. Просто вот вместо п'яті вознікають інші формації, з іншими людьми, інші по колічєству, на інше направлєні, з іншими мєчтами. І думаю, знов яких-та сім-десять лєт, і буде то же саме. Люди сходяцьця і расходяцьця. Ми самі міняємся. Міняюцьця ті, хто був з нами рядом. Міняюцьця обстоятєльства, міняюцьця цінності. Всьо міняєцьця...

Комєнтіровать можна!

Після кажного поста є спєціальна зсилочка, там можна мишаю клацнуть і оставить камєнтарій. Вазможна, ви думаєте, шо мені, по бальшому зщоту, плівать на то, шо думають другі про мою пісаніну. Скажу чєсно – отнюдь нєт! Комєнтаріям бить!!!

вівторок, 24 липня 2007 р.

Казочні емоцеї

Тє, хто зі мною імєв зсчасця встрічацьця в реальній жизні, певно, знають, шо я люблю радіо "Еру". Люблю я її (чи його - зараз таке время, шо пол/стать чєловєка не дуже розбереш, шо вже казать про якусь граматічєску категорію роду радіо "Ери") по дуже багатьох прічинах. Але в целом всьо зводицьця до того, шо вона помагає сохраняти баланс Сіли. Канєшно, єстествінно і природньо вознікає питання: "Шо таке Сіла, і, ісходя з цього, хто такий джєдай?" Але пока шо ми не будєм ставить вапрос на цьому питанні, сподіваясь уділити йому оддєльний пост. Пока шо про друге.

Вовсі неожиданно для мене, як, собствінно, і для всьої моєї сєм'ї, на радіо в нічному ефірє почувся голос Лірника Сашка. Скажу так: почті всє, каму в жизні реально повезло мене знати особисто і лічно, не можуть отдєлатись від ужаса, визванного навязчівой пропозицієй послухати украІнцьку казочку. К моєму сожалінню, мало з озсчаслівлєнних лічним знайомством погодились, але суть від цього не міняїця. Казки Лірника Сашка, незавісімо від моєї навязчивості і при всій своїй "некошерності" для вуха хрістіаніна є чим-то таким, шо важко поддаєцьця однозначному опісанню. Вони тебе захоплюють, затягують у чудєсно красочний і барвистий світ, в якому те, шо ти любиш в людях, всігда побіждає то, шо ти і в людях і собі ненавідіш, в якому героєм становиця не який-то супєр, не який-то бетман чи спєцагент, а такий самий, як ти, як твій сусід, як колєга по роботі. І нічо, шо боротися йому приходицьця з вєдьмами і чортяками. Не дуже "кошерно", канєшно, я і сам хотєв би, шоби злі персонажі були "одного уровня" з героями. Но зато так подвіг (недавно слово виучив нове -- "звитяга", хотя може і це не про то, ну нічо), звитяга їхня получаїця ярчє. Так шо всі, кому я прєдлагав Сашка послухати, і хто цього ше не здєлав, не відкладуйтє боліє, послухайте хотя би для того, шоб почути, як люди з любов'ю і іскрєнністю роблять свою справу.

понеділок, 23 липня 2007 р.

Дрєвні собитія

Вчіра, просматрівая якісь сваї бумаженції, натрапив на стопку пісєм, старєньких і заюзаних. І как-та ніаткуда накатила вална странних васпамінаній.
Пісьма еті були від одної полуміфічіской асоби. Хотя, канєшно, асоба була вполнє реальна, существовала во времєні і пространствє, мала паспорт і пропіску. Ареол міфічності навєялся общенієм. В жизні бачились реально раз. Раз був затяжний, із десяті днєй в підлітковому хрістіанскому лагері. Молоді несмєлі люди, які в жизні були увєрєні, скорєє всіво, тільки в адному -- вони не хатєлі бути такими, як другії. Їм було тяжко від ліцемєрія і дурних правил, їм хотєлось свободи і нєзавісімості, і просторов для творчєства. Навєрно, за всьо время сказали друг другу не большє ста слів, але слова, по большому счоту, нафіх не нужни.

Дальше були пісьма, реально дофіга пісєм. Жоднава тіліфоннава разгавора, жоднава візіта, три года пісєм. Жизнь шла у каждого своя, каждий занімався своїм, жив чимось своїм, творив, влюблявся, ругался з друз'ями, забивав на всьо, ілі загорався новим ентузіазмом і с жарром брався за шось нове чи доводив до канца брошене. Но прі всьом прі етом пісьма були яким-то рєлігіозним дєйством, яким-та рітуалом.

Канєшно, реально существующий молодой чіловєк, і рєально существующая дєвушка були зовсім не такими, якими вони стали в міфах друг друга, але, DAMN!!!, це було прікольно.


Powered by ScribeFire.

четвер, 19 липня 2007 р.

Харавиє Пєнія

Тільки шо вернувся з виступу нєкава хора пад названіїм "Євангеліон". По поводу посіщєнія "концерта" вознікло пару думок.

Во-первих, в публічних місцях, в том числє і церкві, було б дуже непогано інсталіровать кандішен. Поставити лося на двері, шоб закривав, позакривать окна, і тоді і посітітєлі не захотять нікуди соватьця, і вніматєльніші будуть до проповедованія.

Во-вторих, нєфіг обзивать канцертам то, шо ізначально задумувалось і планірувалось як богослуженіє. Я так понімаю, на концерт приходять паслухати музику, получить заряд емоціанальнай енєргії, приходять для інтерекшена з ісполнітілєм і з другими слушатілями. А тут, понімаєш, пришли просто позирить на "абізян". Дуже було непріятно. Вапсче.

В-трєтіх, дуже прикольно дивитись, як приписані до каманди пєрєвотчики, які з ними кругом єздять, атносятся до мєсних пєрєвотчиків. Я це бачив таку купу раз, і кожен раз смішно.

Но всьо позаді, ми прєвозмогли всі ці трудності, і тепер на зємлю апустився вечєр, і з ним вєчєрняя "прахлада" (ги-ги, +32 цельсія). Хотєлось би, канєшно, видуть бутилочку чогось халодного і завалитьця спать, чи шось почитать ненапряжне, чи подивитьця якесь тупе кіно, але в офісі мене жде незакончєний проект...


Powered by ScribeFire.

Ужастна-пріужастна жара

Яке-то дуже странне цього года лєто. То нєдєлями дозжчі, то така жара, що нєвозможно передать. Мозки плавлятьця, а ввечєрі обарзується на мозках корочка, і тоді вже нічіво не хочетьця, тільки укласти своє брєнноє тєло в ліжко, включить ненапряжну музичку и атключитьця.
Канєшна, джєдай должен перенасіть такі неприятні момєнти без жалоб і скарг, але є одно "но" -- тьомная сторона Сіли.

Powered by ScribeFire.

понеділок, 16 липня 2007 р.

Бувают в жизні огорчєн'я

Вдома на тачцє екстеншн не провєрів, бо в жизні случилась очєрідна лажа. Після нєсколькіх тижнів перебування на хаті у свого начальніка (на язику буржуйского міра це називаєтся хауз-ситтінх) вдруг наступіла дата, коли нам нада було вибірацца і приїжать в свою квартіру. Ну так вот, приїхавші в квартіру, ми па-фєласофські подивилися на кучі пилі повсюду, в том числє і в корпусє мого Дебіан-бокса. А так як врємєні на уборку в боксє не було, ібо нада було убирать пиль в домє, і вапщє розпаковувать чімодани, то екстеншн остався неопробованим. Як каже один мій знайомий джєдай: "Такова сілява"


Powered by ScribeFire.

пʼятницю, 13 липня 2007 р.

Проби пєра

Вокрух всі бложаця, і, якщо бути до канца аткравєнним, мене це слігка напрягає. Люди пішут про якусь фігню, яка з ними проісходить в жизні, про якісь дуже інтімні вєщі, які реально ніхто не должен чужий знати. Навіть не то, шо не должен, а просто такі вєщі обично бридкі, і якщо це своє, то ше боліє-мєніє, а коли чужа людина це виставляє напоказ, то це якось некайфова.

Вабщєта цей пост мені був нужен тільки для того, шоб папробувать один блог-редактор. І пахоже, шо редактор оказався нє так уж плох.

Можна даже порєкамендувати заінтєрєсованим в офлайн редактірованії своїх блогаф.

Клацайтє тутачкі і пападьотє на сайт, де можна взять екстеншн до файрфокса. Вдома провірю, чи работає з айсвізельом, бо в мене вдома, як в настаящиво джидая, Дебіан на тачцє.


Powered by ScribeFire.

Перекорьожити на нужний єзиг