Дрєвня тачка

Прихожу, значіт, на работу, (безбожна позна, і при всіх уважительних причинах всьо равно должно бути стидно — но нє, ніфіга, попустило, втянувся), і тут мені брат-джєдай, правда іншого ордєна, кричить: "Давай, значить, рєзка пазирь шота у мене на тачцє".

Ну на тачцє, якшо откровєнно, вже шоп шось такого впічітляющого (пару фоток),

то не було, але я полностю понімаю його екзайтмент. Йому подарили Амігу500.

Для тих, хто не знає (ой бачу шо не знаєте), Аміга500 — це такий дрєвній компютар, ше тої епохи, коли в Совєцкому Союзі була одна партія, і не було прізідєнта, а я був не джєдаєм, а піонєром. Компютар асобий, не такий як другі. При слабому процесорі і мізєрі памяті, при отцуцтвії вінта (хотя можна було і з вінтом) цей комп був способний на чудєса. То, шо він вмів, другим могло тільки снитись. На ньому ше тоді був ЗД, стереозвук, ужастна скорость в ігрушках і т.д. Єслі порівнювати його з його соврімєнніками, то Амігу справді можна назвать компом, а решта були боліє-мєніє інтєліктуальними кастрюльками. Інтірєсно, шо при всій своїй продвінутості Аміга почті нікагда не була комєрчіскі успішним проектом. Посредствєнность і сєрость панували (і досі панують) на компютерному ринку. Історя Аміги дуже увлікатєльна і поучітєльна, мєстами слєгка запутана, але ж в історії так всігда. Єслі інтірєсно, можна начинать атсюда: http://ru।wikipedia.org/wiki/Amiga

Чєловєку-гуманітарію, над яким жизть сиграла злу шютку, давши йому любов до жилєзок, не всігда хватає тєрпіння і умєній копатись в тєхнічєских вапросах. Але в связаних з желєзками вапросах історічєских, філасофських, вопросах про тенденциі і напрямки гуманітарію разбирацьця вполнє природно.

Ну так вот, на інфу про Амігу я натрапив ше лєт, навєрно, 5 назад, може, правда, і 4. Мене тоді поразило, наскільки бувають тонко і умно сдєлані машини. Шидєвр. Пєсня. Руками потрогать, к сожалєнію, не приходилось, але достаточно було і прочитать статейки і абзори. Я заболів Амігою. Це було як наваждєніє. Брат-джєдай тільки посміювався і пропускав міма ушей. Вапсшчє його красота, навєрно, не трогає. Нє, навєрно трогає, але не так, як я привик.

Потом попустило, отошов я трохи. Восхіщєніє осталось, пропало желаніє обладать такой машиной. А кромі того, дорого, в бивший Совдеп не возять, випускають мало, обгрейдить тяжко — короче, заботи вєка сіво і раціональні причини заглушили любофь.

І тут я прихожу, значіт, на роботу (да, правильно, імєнно безбожно позно, а в нутрях ніфіга не стидно, маладци, правильно запомнили), а мені цей нєчуствітєльний до прєкрасного дядя показує фотки Аміги. Фотки його Аміги. І хто тепер мені скаже, де в жизні хоть чутачку справедливості?

Powered by ScribeFire.

Пару мислєй міжду прочім

Размишлєнія про дружбу і врємя
Було нас п'ятеро. Всі майже одного возраста, а зараз, коли вже прошло багато років, то разніца в два роки вопсче нічо не значить. В один день хрістились. Почті всі в одне врємя обзавелись сєм'ями. Всі з одного города, троє жили на одній улиці, і всє п'ятєро – в одному районі. Друзяки були - «не разлєй вода». Даже рокенроліли в одній каманді.

І всьо, шо було нада – яких-та десять лєт, і тепер друз'я даже не знають толком, по скільки у каждого дітей, як тих дітей звати, і хто чим занімаєцьця.

Тепер нема вже «п'ятеро». Є просто п'ять отдєльних чіловєк. Связі не всі порвались, врємя від врємєні кантачацьця па-атдєльнасті, разказують про то і сьо, встрічаюцьця даже іногда. А опсчої мічти вже нема, нема опсчих целій, задору такого, аганьку.

По суті, це досить закономєрно, і жаліти особо про потєрю єдінства не стоїть, думаю. Просто вот вместо п'яті вознікають інші формації, з іншими людьми, інші по колічєству, на інше направлєні, з іншими мєчтами. І думаю, знов яких-та сім-десять лєт, і буде то же саме. Люди сходяцьця і расходяцьця. Ми самі міняємся. Міняюцьця ті, хто був з нами рядом. Міняюцьця обстоятєльства, міняюцьця цінності. Всьо міняєцьця...

Комєнтіровать можна!

Після кажного поста є спєціальна зсилочка, там можна мишаю клацнуть і оставить камєнтарій. Вазможна, ви думаєте, шо мені, по бальшому зщоту, плівать на то, шо думають другі про мою пісаніну. Скажу чєсно – отнюдь нєт! Комєнтаріям бить!!!

Казочні емоцеї

Тє, хто зі мною імєв зсчасця встрічацьця в реальній жизні, певно, знають, шо я люблю радіо "Еру". Люблю я її (чи його - зараз таке время, шо пол/стать чєловєка не дуже розбереш, шо вже казать про якусь граматічєску категорію роду радіо "Ери") по дуже багатьох прічинах. Але в целом всьо зводицьця до того, шо вона помагає сохраняти баланс Сіли. Канєшно, єстествінно і природньо вознікає питання: "Шо таке Сіла, і, ісходя з цього, хто такий джєдай?" Але пока шо ми не будєм ставить вапрос на цьому питанні, сподіваясь уділити йому оддєльний пост. Пока шо про друге.

Вовсі неожиданно для мене, як, собствінно, і для всьої моєї сєм'ї, на радіо в нічному ефірє почувся голос Лірника Сашка. Скажу так: почті всє, каму в жизні реально повезло мене знати особисто і лічно, не можуть отдєлатись від ужаса, визванного навязчівой пропозицієй послухати украІнцьку казочку. К моєму сожалінню, мало з озсчаслівлєнних лічним знайомством погодились, але суть від цього не міняїця. Казки Лірника Сашка, незавісімо від моєї навязчивості і при всій своїй "некошерності" для вуха хрістіаніна є чим-то таким, шо важко поддаєцьця однозначному опісанню. Вони тебе захоплюють, затягують у чудєсно красочний і барвистий світ, в якому те, шо ти любиш в людях, всігда побіждає то, шо ти і в людях і собі ненавідіш, в якому героєм становиця не який-то супєр, не який-то бетман чи спєцагент, а такий самий, як ти, як твій сусід, як колєга по роботі. І нічо, шо боротися йому приходицьця з вєдьмами і чортяками. Не дуже "кошерно", канєшно, я і сам хотєв би, шоби злі персонажі були "одного уровня" з героями. Но зато так подвіг (недавно слово виучив нове -- "звитяга", хотя може і це не про то, ну нічо), звитяга їхня получаїця ярчє. Так шо всі, кому я прєдлагав Сашка послухати, і хто цього ше не здєлав, не відкладуйтє боліє, послухайте хотя би для того, шоб почути, як люди з любов'ю і іскрєнністю роблять свою справу.

Дрєвні собитія

Вчіра, просматрівая якісь сваї бумаженції, натрапив на стопку пісєм, старєньких і заюзаних. І как-та ніаткуда накатила вална странних васпамінаній.
Пісьма еті були від одної полуміфічіской асоби. Хотя, канєшно, асоба була вполнє реальна, существовала во времєні і пространствє, мала паспорт і пропіску. Ареол міфічності навєялся общенієм. В жизні бачились реально раз. Раз був затяжний, із десяті днєй в підлітковому хрістіанскому лагері. Молоді несмєлі люди, які в жизні були увєрєні, скорєє всіво, тільки в адному -- вони не хатєлі бути такими, як другії. Їм було тяжко від ліцемєрія і дурних правил, їм хотєлось свободи і нєзавісімості, і просторов для творчєства. Навєрно, за всьо время сказали друг другу не большє ста слів, але слова, по большому счоту, нафіх не нужни.

Дальше були пісьма, реально дофіга пісєм. Жоднава тіліфоннава разгавора, жоднава візіта, три года пісєм. Жизнь шла у каждого своя, каждий занімався своїм, жив чимось своїм, творив, влюблявся, ругался з друз'ями, забивав на всьо, ілі загорався новим ентузіазмом і с жарром брався за шось нове чи доводив до канца брошене. Но прі всьом прі етом пісьма були яким-то рєлігіозним дєйством, яким-та рітуалом.

Канєшно, реально существующий молодой чіловєк, і рєально существующая дєвушка були зовсім не такими, якими вони стали в міфах друг друга, але, DAMN!!!, це було прікольно.

Powered by ScribeFire.

Харавиє Пєнія

Тільки шо вернувся з виступу нєкава хора пад названіїм "Євангеліон". По поводу посіщєнія "концерта" вознікло пару думок.

Во-первих, в публічних місцях, в том числє і церкві, було б дуже непогано інсталіровать кандішен. Поставити лося на двері, шоб закривав, позакривать окна, і тоді і посітітєлі не захотять нікуди соватьця, і вніматєльніші будуть до проповедованія.

Во-вторих, нєфіг обзивать канцертам то, шо ізначально задумувалось і планірувалось як богослуженіє. Я так понімаю, на концерт приходять паслухати музику, получить заряд емоціанальнай енєргії, приходять для інтерекшена з ісполнітілєм і з другими слушатілями. А тут, понімаєш, пришли просто позирить на "абізян". Дуже було непріятно. Вапсче.

В-трєтіх, дуже прикольно дивитись, як приписані до каманди пєрєвотчики, які з ними кругом єздять, атносятся до мєсних пєрєвотчиків. Я це бачив таку купу раз, і кожен раз смішно.

Но всьо позаді, ми прєвозмогли всі ці трудності, і тепер на зємлю апустився вечєр, і з ним вєчєрняя "прахлада" (ги-ги, +32 цельсія). Хотєлось би, канєшно, видуть бутилочку чогось халодного і завалитьця спать, чи шось почитать ненапряжне, чи подивитьця якесь тупе кіно, але в офісі мене жде незакончєний проект...

Powered by ScribeFire.

Ужастна-пріужастна жара

Яке-то дуже странне цього года лєто. То нєдєлями дозжчі, то така жара, що нєвозможно передать. Мозки плавлятьця, а ввечєрі обарзується на мозках корочка, і тоді вже нічіво не хочетьця, тільки укласти своє брєнноє тєло в ліжко, включить ненапряжну музичку и атключитьця.
Канєшна, джєдай должен перенасіть такі неприятні момєнти без жалоб і скарг, але є одно "но" -- тьомная сторона Сіли.

Powered by ScribeFire.

Бувают в жизні огорчєн'я

Вдома на тачцє екстеншн не провєрів, бо в жизні случилась очєрідна лажа. Після нєсколькіх тижнів перебування на хаті у свого начальніка (на язику буржуйского міра це називаєтся хауз-ситтінх) вдруг наступіла дата, коли нам нада було вибірацца і приїжать в свою квартіру. Ну так вот, приїхавші в квартіру, ми па-фєласофські подивилися на кучі пилі повсюду, в том числє і в корпусє мого Дебіан-бокса. А так як врємєні на уборку в боксє не було, ібо нада було убирать пиль в домє, і вапщє розпаковувать чімодани, то екстеншн остався неопробованим. Як каже один мій знайомий джєдай: "Такова сілява"

Powered by ScribeFire.

Проби пєра

Вокрух всі бложаця, і, якщо бути до канца аткравєнним, мене це слігка напрягає. Люди пішут про якусь фігню, яка з ними проісходить в жизні, про якісь дуже інтімні вєщі, які реально ніхто не должен чужий знати. Навіть не то, шо не должен, а просто такі вєщі обично бридкі, і якщо це своє, то ше боліє-мєніє, а коли чужа людина це виставляє напоказ, то це якось некайфова.

Вабщєта цей пост мені був нужен тільки для того, шоб папробувать один блог-редактор. І пахоже, шо редактор оказався нє так уж плох.

Можна даже порєкамендувати заінтєрєсованим в офлайн редактірованії своїх блогаф.

Клацайтє тутачкі і пападьотє на сайт, де можна взять екстеншн до файрфокса. Вдома провірю, чи работає з айсвізельом, бо в мене вдома, як в настаящиво джидая, Дебіан на тачцє.

Powered by ScribeFire.