середу, 8 серпня 2007 р.

Літній вечір

Цей літній вечір зустрічаю на лавці пустого автобусного вокзалу в одному атомному містечку. Сиджу і жду. Зал порожній, підсліпуваті каси закриті, лише одна, коло дальньої стіни, ніби підняла повіку, щоб глянути, хто вирішив потривожити її дрімоту. Біля вокзалу кафе, спільна стіна, і зараз там гуляють весілля. Щойно воно гриміло музиками на дворі, та усіх ласкаво запрошено назад до столу, і тепер грому немає, є задоволене сите і п’яне гудіння. Дрімотній касі не заважає, а ті, що закриті, до завтрашнього ранку нічим не збудити.

Сиджу сам і вбираю приємні і підзабуті відчуття чужого міста, в якому ти був лиш раз, або й не був ні разу, в якому анічогісінько не знаєш, але разом з тим знайоме тобі тут ледь не все, в якому тобі приємним і гарним видається зусім не те, що здається таким місцевим, і в якому місцеві радіють зовсім не тому, на що б звертав би увагу ти.

Підійшов автобус, і тепер я знову сиджу, але за кожну мить щодалі від випадково атомного містечка, від відлуння спогадів, не спогадів навіть, а тіней якихось. (Слухай, дивись, який «афігєнний» образ раптом виник – «відлуння тіней»!) Я їду. Я подорожую.

Правда, подорож не несе великого задоволення, бо сиджу я на останньому самому місці в автобусі – сидіння на колесі. Трусить і кидає, кидає і трусить. І крісло посаджено високо, у вікно заглядати важко. Думав був заглядати, довелось опустити голову на спинку крісла переді мною. Дівчисько, що сиділо у ньому, на цей хід мій подарувало мені такий зрозумілий і щирий погляд обурення, що всі навколишні краєвиди враз втратили свою цікавість.

Пройшла година, може більше. Автобус сповільнює хід і явно під’їжджає до вокзалу. Так, аби дівчисько не помітило мого руху, нахиляю голову, дивлюся. Ніфіга не видно. Хоча не правда, видно якраз багато: платформи, побитий асфальт, лавки коло платформи, людей з візочками і строкатими польськими сумками, навіть стіни вокзалу видно. А от що за містечко, не видно ніфіга. Цілком може бути і Бердичів, і Ружин, і Сквира, і Жмеринка, і Шепетівка, і ще з добру, певно, сотню інших містечок. Водій волає: «Я тут нікого не беру! У мене з колесом якась холєра, аби хоть так доїхать. Остановка три минути».

Хтось вийшов, і напроти дівчиська звільнилось місце, питаю про дозвіл – сідаю. Не у неї, звісно, що не у неї. Вона тепер не переді мною, а напроти, через прохід. На таку мою ротацію мене обдаровано ще одним поглядом, в якому однозначно читалось: «Тоже мнє, панимаєш... Атвалі, казьол»

Знайомлюсь з сусідом, знайомлюсь швидко, швидко зав’язую бесіду, і у приємній розмові розчиняється час подорожі. Сусід виявився цікавим співрозмовником, майбутнім юристом. Дівчисько розчароване, воно, очевидно, чекало продовження. Я розумію, мені у душному автобусі теж би хотілось якихось пригод...

За вікном сутеніє. З люка вже віє холодом, і кінець подорожі близько. Цей літній вечір скінчиться для мене вже не у атомному містечку, а в обраному за власним бажанням великому місті.

неділю, 5 серпня 2007 р.

Гризуть думки...

На дивані купа речей, попрасовані сорочки висять по всій кімнаті, чекають лагідної жіночої руки, аби їх гарно склали, щоб вони якомога менше вим'ялись, невдовзі доперуться улюблені джинси, у повітрі стоїть атмосфера скорої поїздки – я збираю сумку. Відпустка ж! І на такому веселому фоні ходжу собі і думаю: “Який я даун!” Що, не політкоректно? Повірте, коли гнітять такі думки, найменше думаєш про політкоректність. Взагалі, політкоректністю я переймаюсь дуже мало, годі говорити вже про таку нервово насичену ситуацію. Так, досить про це. Відволікся.

Ні, мене не тривожать поїздки. Не тривожать мене й клопоти приготувань до них. Тривожить мене моя нестриманість і гарячкуватість у прийнятті рішень. Знав же, що відпочинок потрібен, і знав, що краще відволіктись від звичної роботи, але запропонували попрацювати, сторонні майже люди, і я, мов останній дурень, погодився. Тоді я не думав, що останній дурень. Думаю зараз. Збираю сумку і думаю.

Працюю я перекладачем у офісі. Не перекладачем навіть, а перекладачем-коректором. Не знаєте такої посади? Я теж колись мав щастя не знати. Не подумайте, що я скаржусь. Добре, розповім вам, що за посада така. Так ось, є люди, що перекладають різні матеріали. Дехто перекладає добре, дехто краще, і зовсім небагато людей перекладають якісно. Критерії якісності перекладу у різних людей різні, але я знаю одне: якісний переклад читається добре, це по-перше, і коли якісний переклад якісно перекласти назад, на мову оригіналу, зберігаються ідеї з мінімумом спотворень. І от якраз з передачею ідей і виникає у перекладачів найбільше труднощів. Точний переклад слів – то мізер. Буває зміст багатошаровий, буває гра слів, буває прихований гумор, і часто це в перекладі просто вивітрюється. Буває так, що перекладач не розібрався з важкою заплутаною структурою. Бувають і просто механічні помилки – ми ж всі люди. І от на усіх цих помилках (і багатьох інших) і будується моя робота. Я вишукую помилки і роблю переклад якісним. Робота це дуже кропітка, і часто забирає багато зусиль із зовсім непомітним результатом. Щиро скажу, іноді буває варто просто викинути зроблене і перекласти начисто. Рік такої роботи створює відчуття важкої емоційної та інтелектуальної втоми.

Але працював я так не завжди. Раніше був фрілансером. Перекладав різні проекти. Великі й маленькі, потрібні й не дуже. Це кайфово з багатьох боків: зустрічаєш нових людей, працюєш в команді, їздиш туди, куди б власне бажання, скоріш за все, тебе не привело, маєш купу вільного часу, іноді багато грошей, і часто грошей в обмаль (коли настає мертвий сезон).

Не знаю, чому я погодився. Ностальгія, напевно. Чи справді цього разу робота варта. Варта не моєї у ній участі, а просто варта того, щоб робилась. Коли так, то чому б не приєднатись, як є можливість? Не знаю, чому погодився. Погодився, а тепер ходжу і думаю: “Який же я даун!!!”

пʼятницю, 3 серпня 2007 р.

LIBERTY!!!

Яке солодке слово “відпустка”! Навіть незважаючи на те, що з ліжка тебе витягли рано, що ліг ти сьогодні лише за дві години до того, на те, що міський шум тебе гнітить, а випадковий автомобільний гудок в голові звучить тисячократно підсиленим відлунням, навіть тоді солодке звучання самого цього слова додає тобі сил. Відпустка!

Хоча формально всі радощі відпустки почались лише після того, як “останній проект” було закінчено. До того на тобі висіли ще певні зобов'язання, і дихати на повні груди було неможливо. Хоча б тому, що у студії глибокий подих чітко фіксується мікрофоном, і хоч оператор нічого не говорить, бо ж “Тиша! Йде запис”, на його лиці все видно і без слів. Лице його відгороджене від мене товстою великою шибкою, двері щільно закриті, у студії такий безлад, що лише оптиміст ґатунку “помру, та не здамся!” може назвати його творчим, у навушниках знову обривки фраз, знову намагання розпочати речення заново, але вже краще, знову гавкіт і кудкудакання, але цього разу я вже не раб, я пан, бо зверху на то лягає мій голос. Захочу – зіб'юся, захочу – потягну носом, чи прочитаю не з того рядка. Перемотувати голоси назад і ставити з потрібного місця ж не мені. Але ні, таки раб, бо за кожним потягуванням носом і неправильно прочитаним рядком йде друга спроба (і велике щастя, коли то обмежується лише другою), а далі ще декілька сторінок тексту. Тому дихати на повні груди нема можливості (що менше других спроб, то ближче моє звільнення) хочеться швидше здихатись якісно виконати роботу, і поринути у солодкий туман 28 днів свободи від трудових зобов'язань.

Проект записано, підчищено, студійним гакерам його зводити під відео-ряд, а я йду по місту, відчуваючи шум в голові і з мазохічним задоволенням насолоджуючись відлунням випадкового автомобільного гудка, я вільний!!!

Останній проект

Як завжди, на останній день перед відпусткою скопилася ціла купа маленьких проектиків, від думки про виконання яких починало паморочитись у голові. Але як завжди, старе і заяложене правило “за раз потрохи” спрацювало і за цим разом. Проте вже ближче до кінця дня дістаю з кишені телефон (а він у мене за офісними правилами майже завжди знаходиться у тихому режимі, і навіть не вібрує), а він мені показує, що дзвонив хтось невідомий, разів із десять, напевно. Зізнатись, я людина до таких речей не дуже чутлива, і телефон вважаю одним із найгірших винаходів людства, але настрій був не поганий, і вирішив я цьому незнайомцю зателефонувати, аби дізнатись, що ж саме його так припекло. Незнайомець виявився доволі знайомим, але фрагментарність наших стосунків і кількість його дзвінків викликала у мене підозру, що від мене чогось хочуть. Не люблю, коли хтось від когось щось хоче, але коли хочуть щось від тебе, то це, мабуть, краще, ніж коли хочеш ти (бо ж тоді відчуваєш свою перевагу, а для відчуття властної цінності годі шукати чогось кращого).

Так і є. Терміновий проект. Великий. Горить. Мав бути зроблений щонайменше тиждень тому. Погодився. І от сиджу тепер, слухаю трек до фільму, за кожною фразою зупиняю плейбек, довбаю по клавішам почуту українську фразу по можливості чистою англійською мовою. Відчуваю себе некомфортно. Ні, у своїх мовних навичках я впевнений, а навіть якщо і є там прогалини, на внутрішнє відчуття комфорту то не впливає. Та все ж хотілось би потім готовий текст заперти до когось із знайомих природних носіїв мови для легкої редакції. Але не це найсуттєвіше. Значно більше досягненню комфорту заважає неможливість включити якусь музичку, що відволікала би від сторонніх думок і шумів. Ні, декілька годин поспіль без музики працювати важко. Ось один щось розповідає, я не бачу, де і що, бо в мене тільки авдіо-ряд, відео немає. Але гавкіт собак і кудкудакання курей створюють дуже автентичну атмосферу. От якщо б він ще за кожним словосполученням не старався розпочати речення заново, трохи краще, як йому, певно, здається, було б дуже добре. Ну нічого. П'ять хвилин роботи на хвилину ряду – це максимум мої швидкості з таким матеріалом. В ідеальних умовах 20 хвилин фільму за трохи понад півтори години – це не так вже й погано. Але ідеальних умов створити не дають.

Ось брат-джєдай кнопає в “асю” своє повідомлення.

Помниш ту тачку, на яку я Убунтю ставив, і як вона льотала?”

угу”

Ну так вот. У клієнта, оказиваєца, недопринтер, ну тіпа, чернільніца з мотором, а моска вопщє нема. Ну так вот під Ось ніякими пінками не запустиш. Даже буржуйске чудо Турбопрінт тут но гуд”

іскріннє сожалєю. але я тут чутачку занятий”

Нє, я тобі гаворю, шо Ось пришлось знести, ХРень поставить”

работаю я. зайди потом, поговорим”

не зайду, мене тут нема, я в клієнта в канторє”


А я думав, він в сусідній кімнаті. Міняю на “асі” статус на ДНД (ду нот дістарб), через хвилину дзвінок на наземний телефон.

“Альо” – вітаюсь удавано бадьорим голосом.

“Прикинь, ХРень поставив, а звук ні таво” – брату-джєдаю, напевно, дуже самотньо у нелегкому протистоянні з темною стороною Сили.

“А офіціальні дрова?”

“Да пробував, накачав всякого разного, а воно даже не дьоргаєця”

“А від мене шо хочеш?”

“Ідєй” (тобто моральної підтримки)

Ну і так далі. Поневіряння відчайдушного джєдая варті окремої згадки. І, будемо сподіватись, мені вдасться не залишити їх незахищеними від злого вітру історії. Але це потім. Зараз про основне.

З такими вимушеними перервами для відновлення емоційної рівноваги брата продовжую роботу. На хвилину звукового ряду вже йде далеко не п'ять хвилин. Очі втомлені, в голові шум. Якщо закінчу (а закінчити мушу, раз обіцяв), то завтра зранку на студію, писати англійський трек. А поки далі слухаю фразу, формую з неї щось зрозуміле, і виливаю свій “крєатіф” по можливості чистою англійською мовою.

середу, 1 серпня 2007 р.

Серпень починається сьогодні

Ніби закрив. Нижній замок закривається легко. А далі важка колодка на ґрати, і надщербленим ключем верхній замок. Так, а який з них надщерблений? Тут десь світло було... ось... ні, це дзвінок, щось там за дверима запищало. Кожного разу цей процес мені стається пригодою. Але ніби закрив. Світло вимкнув і мов би осліп.

До кутка неповних сім кроків, далі буде видніше, якщо сусід ще не спить і з його вікон світиться. Ба-бах!!!, кгх-х-х!!!, #@$%!!!, і страшний скрегіт – “долбана” бляшана ринва, перечепився через неї і ледь не впав! Сусід спить, вікна не світяться. Там десь далі хвіртка, і якщо її лишили відкритою, то можна грудьми напоротись. Слухай, диви-но який місяць сьогодні. Он він вихопив з темряви вершечок хвіртки, пофарбований білим. Таки відкрита, але я її бачу. Закриваю і йду додому.

Маршрутки вже, скоріш за все, не ходять, доведеться йти пішки. То навіть краще, у таку пору добре ходити пішки. Можна нікуди не спішити, ні про що не думати. Ну не те, щоб зовсім не думати, а не думати зумисне – пустити собі думки своїм ходом, йти й віддатись відчуттям, а відчуття ті захопляться потоком відкриттів і асоціацій, і можеш за тим ніби збоку спостерігати.

Собаки відгавкали, приватний сектор позаду, час од часу пролетить повз тебе машина на непристойно великій швидкості, і обдасть тебе “низами” якоїсь клубної музики. Ніколи не розумів кайф клубної музики у машині. Хоча, власне, у мене не було на то й шансів – машини я не маю.

Доволі світло, та густі крони граються з тобою в якусь психоделічну гру. Жовте ліхтареве світло кидає кошлаті тіні на асфальт, світло з вікон “хрущовок” з тих тіней вириває клапті, а місяць заливає те все якимось ртутним туманом – і ти просто перестаєш розуміти, де що. То, звичайно, нічого, от тільки трохи моторошно стає, коли закохані обнявшись вигулькують з темряви за метр від тебе. Ні, парочки самі по собі не такі вже й страшні, страшно налетіти на них.

Вздовж тротуару лавки, пахне скошеною травою, і зараз я почну, певно, пчихати. Декілька ялинок, і... от гидота!!! – старий запах сечі. Скоріше звідси. Пройшов ялинки, хух! О, спить чолов'яга, майже на лавці (на лавці лише його ліва рука, хоча, здається, нещодавно він там спав увесь). Зупиняюсь (завжди зупиняюсь, може, коли мені знадобиться, і коло мене зупиниться хтось), трушу його за плече. Щось бормоче, від його дихання починає паморочитись у голові. Ну це явний “кросафчег”, десь “аддохнул” з друзями. Біля нього на землі чохол від телефону. Думаю, встромлю йому в руку, щоб, піднявшись, він не лишив його тут, – а чохол пустий. Байдуже встромляю в руку, і роблю висновок, що пияцтво шкідливе не лише для здоров'я, але і для права на приватну власність.

Далі через темний двір, потім невелику баскетбольну площадку. О, тут я розтрощив свій велосипедний шолом. Ну звичайно, що на голові. Навіщо? Я й сам хотів би знати, навіщо. А як то сталося, я вже багато розказував, і вже не цікаво. Просто цього разу я без шолому, і тому треба бути особливо обережним. Ну то й що, що без велосипеда? Повірте, я здатний на страшні речі...

Де нема будинків і дерев, видно місяць. І просто видно. В місяці є щось таке меланхолійне. Навіть не стільки ув світлі його, і не в барвах того світла, а в тому, як він над горизонтом висить, і як дивиться на тебе своїм широко розплющеним оком. Коли нема від нього куди сховатись, коли він на тебе витріщився, стає холодно. Чи може це не від місяця холодно? Ще ж липень, має спекота бути. Чи не липень? Нишпорю в кишені, дістаю телефон. Прикинь, липню залишилось 23 хвилини. І все, липня більше не буде. Липень піде. То може це справді холодно? Руки, певно, зараз сині, а нігті як у мерця. Скоріш за все... Не видно, сказати точно не можу, але коли прийду додому і сяду писати, то, певно, ледь не у кожному слові буде щось зайве чи пропущене. (І тепер, коли я пишу, так і є: за кожним словом треба повертатись і виправляти; а руки дійсно були сині.)

Серпень, – уяви, вже серпень! Холодно буде щоночі. І цвіркуни кругом, коли ввечері йдеш додому. І відпустка!!!

Перекорьожити на нужний єзиг