муча еспаньйол, компренде, чувак?

Не така вже легка виявилась ця іспанська. Особливо на фоні суцільної осені навколо. Чомусь далі "Буенос тардес" і "Пор фавор", що викликає посмішки на лицях колег, діло суттєво не рухається. Тобто, воно, звичайно, не стоїть на місті, і з кожнем днем я проникаю глибше на територію іспанської граматики, але щойно справа доходить до того, аби сказати внятно підряд декілька слів, і щоб вони при цьому могли бути зрозумілими, починаються проблеми. І як завжди у таких випадках, на слух -- і особливо з читання -- зрозуміло значно більше.

Як вивчати слова -- я не знаю. Фундамент англійської закладався на слух і доволі часте спілкування. А те, що хотілось подолати з книжок, так досі і не подолано. Навіть есперанто, яке справді виявилось достойне всіх похвал, якими хвалять його фанатики -- і то осягнуто в недостатній мірі саме через відсутність спілкування. І тепер воно мені і допомагає -- бо англійська + есперанто -- то майже іспанська, і заважає, саме через те "майже".

Виявилось, що есперанто знято декілька фільмів. Але знайти і скачати їх поки не вдалось. Іспанською фільмів валом, проте нема настрою і сил.

А от ще стосовно фільмів. Позавчора відкрили мені очі на факт існування "Вуличної магії". Проте цей факт лише підтвердив мої припущення про атрофоване відчуття гумору. Говорили, що в перекладі вставляє краще, ніж в оригіналі -- не вставило ні так, ні інак.  У мене після Кролика Бо імунитет. А жаль. Ті, хто відкривав очі, сміялись дуже голосно.

Ну всьо, сторінку замарали, тіпа душу вилили, можна в ліжко. Всім приємних емоцій, навіть якщо їх викликають незрозумілі іншим речі!

поміж спробами заснути...

скачав альбомчик якоїсь бразильської хаус-фундації, тепер сиджу й слухаю. настрій препаршивий, сон не йде. гармонії самби, лупи з фанкових гитарних рифів, шум вінилових платівок у ритм-секції, затягнуті повтори - по 24 цикла чи більше, і португальська мова. кайф, депресія переходить у легку хандру і відчуття втоми. ще горнятко теплого молока, пару слів товарищу по той бік дроту, і знову під ковдру...

знову не спиться

Вчора було англійською. Нашою хотілось і таки вийшло, проте вийшло гірше.

Є багато речей мені не до смаку,
Хоч багато які до вподоби мені:
Стрімголов десь помчать, згадать пісню яку,
Чи коли ми удвох, коли ми не одні

Є багато речей, що не значить геть ніц,
Хоч таких, що щось значить, шмат також добрий є.
От осінні дощі, чи коли мина' ніч,
Чи твоя щира дружба й кохання твоє.

Є багато речей, що не зможу забуть,
І ще більше ніколи не знатиму я.
Та у всіх тих речах все ж одна лише суть —
Що ми нині удвох, що тепер ти моя.

коли не спиться, бо самотньо

there are many things that i guess i don't like,
there are many more that i think that i do
like playing guitar and riding my bike,
like not being alone but being with you.

there are many things that don't matter at all
but the ones that do matter i still have quite a few,
like summer sunrises and rains in fall,
like not being alone but being with you.

there are many things that i'll never forget,
yet there's whole heap more that i will never know,
but among all of them i will never regret
being with you and having your love.

Вишневий допис

Недавно нарешті купив (бо було обіцяно як подарунок на день народження) дружині МР3 програвач на флеш-пам'яті, гарненький такий програвач, з великим справжнім екраном (а не просто дисплеєм, як на мікрохвильовій печі), зручними кнопками і непоганим звуком. Марина у захваті. Їй особливо подобається його приємна на дотик гумова "шкіра" і великі кольорові "іконки", як на КПК. Про нього, як виявилось, можна розповісти багато (хоча навіщо розповідати, все написано в інтернеті), але почав писати я зараз через інше.

Марина була не проти, щоб я на півдня взяв новеньку цяцьку з собою. Лиш аби не стирав її файлів звідти (і навіщо про таке постійно нагадувати? Ну трапилось колись раз чи два випадково, але ж скільки разів було таких, що нічого подібного не траплялось? І до того ж, все це барахло є у мене на комп'ютері.)

Я вже й забув, що записав їй туди авдіокнигу Остапа Вишні "Усмішки". Не побачив й того, що розділи з неї стояли майже в самому кінці списку програвання. І тому, коли після лагідного і дуже справжнього блюзу Madeleine Peyroux в навушниках зазвучав якийсь дядько, мене то трохи збентежило і збило з пантелику. Була ж вечірня пора, в маршрутці купа народу, їхати хвилин 40, і тому під лагідний жіночий блюз я десь було почав дрімати. Але через хвилину збентеження минуло -- з мене почав випліскуватись регіт. До чого ж влучно той дядько писав, до чого сильно!

В останнє я його перечитував, певно, роки з три тому. І згадалось ось, що тоді було те ж саме. Сидиш собі перед сном у ліжку, читаєш розділ з Вишні, і потім не втримаєшся, і луснеш реготом на всю кімнату. А жінка тобі з-під боку: "Цить ти, дітей піднімеш! Що там таке геть смішне, що так реготати треба?" І давлячись з того сміху, читаєш їй вголос, чи переказуєш, і вона вже так само з тобою сміється. Може, не з того, що і як там написано, а з тебе -- так кумедно то у тебе виходить, коли стримуєшся-стримуєшся, а потім з тебе серед речення як пирсне! І вона сміючись, видирає книжку в тебе з рук, і сама шукає, де ти то читав, а тобі сил вистачає лиш пальцем ткнути -- і новий вибух. А через хвилю все стихає, і вже сміх той не такий бурхливий, але всередині добре, ніби з'їв ложку меду, і тепер у тобі солодко...

Червневий грип

Минули Зелені свята, разом із ними минули вихідні, й пора на роботу. Хоча заради політкоректності свята треба називати Трійцею, і святкувати їх заведено по три дні, тому фактично вони ще не минули, але від необхідності йти на роботу нікуди не дітись. По суті, на роботі я мав бути ще сьогодні (формально -- вчора, бо вже після дванадцяти ночі), але всьому завадив цілком неочікуваний грип.

У п'ятницю здавалось, що літо таки вдалося − чхаю практично щохвилини, з носа тече безбожно, в очах свербить, і навіть подвійний лоратадін нічого, крім ледь неадекватного сприйняття світу, не дає. Тобто літо справді на славу, дикі злаки цвітуть, цвіте жасмин, місто все у пилюці, в маршрутці пахне брудними тілами, вечорами скрізь цілуєються п'яна молодь. Де ж тут лоратадіну, хай навіть подвійному, впоратись з такою благодаттю. А виявилось, що не діє він лиш з тієї причини, що то були симптоми грипу.

Три дні гидкого стану, три ВИХІДНИХ дні!!! Неподобство...

Літо, спека, купа пакунків...

З ким не зустрінусь, майже всі кажуть: "Сто років не бачились". З іншими хотілось би такою банальністю навіть обмінятись, та зустрітись ніяк не виходить. Але однаково все зводиться до того, що не бачились таки давно.

Коли не бачились, то заведено питати про новини. А про новини говорити не хочеться, бо новини не дуже цікаві, дуже марудні, і на них тратиться купа грошей і сил. Проте ось сьогодні закінчилась моя довготермінова епопея з переїздом. Тому є сподівання, що марудності в житті стане менше (сподівання ті, звісна річ, даремні), і що гроші стануть витрачатись в більш звичному режимі (певно, це сподівання - це ще більша дурня, ніж перше; хоча з огляду на те, що їх вже не лишилось, і перша декада місяця світить доволі відчутним мінусом, то можна з великою мірою вірогідності говорити про те, що динаміка витрачання грошей зміниться у бік стрімкого спаду), і що скоро можна буде відпочити і повернути розтрачені сили. От так от нецікаво усе, і питати про новини не варто.

Речі перевезено на нову квартиру, і після роботи піду дофарбовувати підлогу, підкручувати крани і робити всяке інше, чого до ладу я робити не вмію.

Нароблю телефоном знімків, і якщо матиму завтра чи десь на днях настрій, напишу про нову квартиру більше. Не тому, що то так цікаво, а так, аби не питали... Круто ж на запитання про справи кинути: "Про це у мене є на блоґові"

Недалека ретроспекція

Щойно минув вівторок. Прошмигнув, мов миша у шпарку, підніс на годиннику усі три стрілки до купи, і зник.

А записати хотілось зовсім не про вівторок. Хотілось писати про поїздку додому, про довгу за часом і не таку довгу за відстанню подорож із півдня країни (де, може, я все ж знайду собі дім) до її півночі (де домом мені стало спочатку чуже, а зараз таке рідне і звичне місто). І думалось, що у невеличкій цій розповіді буде продовжено розпочату традицію хвалебних од великим українським компаніям (див. тут, про що саме йдеться). Проте своєчасно, тобто одразу по приїзду, записати не вдалось, і оди, якщо розібратись, Українська Залізниця не дуже заслуговує, тому обмежимось лиш невеличким спогадом.

Ситуація звична. Сідаєш у купе, сусідів нема. Або є -- це вже залежить від того, чи сідаєш на першій станції чи десь по ходу. І від пори року. Потім сусіди з'являються. І хоч кожен раз вони різні, сценарій розгортається майже завжди однаково. Хтось витягає пакунок з вечерею, там курочка чи котлетки, від яких йде гарний часниковий дух. Крім курочки і котлеток там ще варене яєчко, зелена цибулька, чи цибулька кружальцями, свіжий або солоний огірочок, гарна червонобока редиска і купа всякої смакоти, що з гучним чавканням і хрумканням відправляється всередину пасажира. Інший сусід обов'язково матиме якусь газетку чи журнал на кшталт "Сєнсационниє тайни 20-го вєка" або "Еротічєскіє сканворди". А третьому буде кортіти поговорити на хоч би на яку тему, бо, як виявляється, нещодавно по телевізору показували дуже цікаву програму, в якій докладно з кадрами кінохроніки показувалось, звідки взялись всі Священні Писання усіх світових релігій, або розбиралось життя Богдана Хмельницького, з чого тепер усім ясно, що він був масоном і німецьким шпигуном.

Ніч наближається. Сусіди по одному чи парами ходять у тамбур перекурити, потихеньку стеляться і перевдягаються у спортивне, аби вкладатись спати. Мовчазний сусід читає свій інтелектуальний журнальчик, а той, що чавкав куркою -- якусь книжку Марініной. Третій сусід, який точно знає, бо сам бачив програму по телевізору, нічого не читає. Зараз він дістає із своєї сумки вечерю. Хоча яка то вечеря. Там нема не то що курочки чи котлеток, нема там навіть в круту звареного яєчка. Є лише куплений у гастрономі пакетик з фабричними рогаликами "Бабусина випічка".

Але ось гасне яскраве біле світло, трохи згодом гаснуть світильники в головах ліжок, і настає час сну. Хоча насправді ще не настає. За традицією хтось один або одразу два мають піднятись з ліжка і ще разок сходити в тамбур перекурити. Потім ще хтось має сходити в туалет. Ще трохи згодом має задзвонити телефон. І лиш потім, після того, як виконані всі необхідні ритуали, час сну починається насправді.

Проходить година. Ти не зовсім розумієш, чи спиш ти, чи ні. Ніби поїзд нікуди не їде. І в коридорі ніби щось чути. І за вікном світло, і воно не рухається. А потім ти ніби прокидаєшся від якогось шуму. То сусід знизу. І це не шум -- це він хропить. Ну, йому добре, він спить. Терпиш хвилин п'ять, хоча здається, що минає година. Хропіння не припиняється, тому трусиш його за плечі, він крізь сон щось бурмоче. Після цього, поки хропіння не розпочалось знову, потрібно самому швидко поринути у сон.

Знову прокидаєшся... А може, і ні, може, й не спав відтоді ще. І той стукіт коліс і скрегіт вагонів, і тріск обшивки купе тобі проникають у самий мозок і там починають муляти. То "цок-цок цок-цок, цок-цок цок-цок" перетворюється на бубніння "згадав-забудь, згадав-забудь", а пластикова обшивка рипить: "Трошки треба потерпіти, крихту витримки потрібно". І іноді паровоз загудить "Кудиии?!!! Кудиии?!!!!!"

А потім втома покриє всі ці зовнішні подразники, і ти прокинешся від того, що провідниця у купе шарпане двері і замість "Доброго ранку" скаже "Через двацять минут буду закривать туалєти. Просипайтесь!".

Поспіхом (заскочив у інет-кафе)

Годину тому проїхав так добре помітну на мапах у Гуглі дамбу біля Нової Каховки, і ось я тут. Дощ, проте усі навколо переконані, що після обіду буде спека. Знайшов базар, купив пару шкарпеток, бо страшенно замерз у ноги. На базарі взнав, де тут пошта, де можна купити газети, і чи реально тут зняти квартиру. Знати квариру, як здається торгівкам, не дуже реально.

Добре, купив газету, в які повинні були бути об*яви (от пришиблена розкладка, апострофа нема, проте є така потрібна буква "ё"). В газеті об*яв всього з десять, а про квартири, що здаються не подобово, лиш одна. Дзвонимо, питаємо, квартира однокімната, нічим мені не цікава.

Невже це й все? Яким іще чином можна взнати, де можна знайти тут житло? На стовбах об*яв якось не дуже багато, лиш про купівлю волосся і про "потрібні різноробочі".

Хоча до вечора час ще є, пошукаю ще.

Вчора такий самий день у пошуках пройшов і в Бериславі. Було багато всяких хаток, де одна спаленька і ще трішки коридорчика, і трошки більших хаток, де спаленьок дві, і кухня вже не у коридорчику, проте вода на дворі (про інші вигоди годі й казати). Щоправда, були й такі хатки, де була вода всередині, і газ проведено, і кімнат чотири, і окрема кухня, проте такі хати лиш продавались, і коштували гарну купу грошей (по правді, не таку вже й купу, і аби таку хату купити де у областному місті, то таких куп довелось би скласти зо п*ять, але що грошей у мене байдуже нема, то купа навіть мала видається на гарну). І те ж саме з квартирами. Здати чомусь ніхто не хоче, усі хотять продати.

А одна тітка, коли я намагався її заспокоїти (бо вона боялася, що квартиру її вкрадуть, чи спалять, чи "бросят, втєчут, і нізашо мені не заплотят"),  мені сказала: "Ну мені якто страшно здавать жильйо людям нєтрадіционной орієнтациї". Я занімів! З якого боку я виглядав, як "чєловєк нєтрадіционной орієнтациї"? Навмисне старався виглядати якомога нормальніше, сорочку вдягнув... Потім допер, це вона так відреагувала на мою заяву про те, що я з баптистської церкви. Приїду додому, розкажу пасторові, ото він вже зрадіє...
 

Сіро...

В навушниках Bjork, на вулиці холодна гидотна мряка, у року період пубертації, в кістках тупий неспокій, небо нависає так, що, здається, ось-ось витече разом з мізками через очі і вуха, що не витримали такого близького контакту. Кава холодна, виллю її під кактус... Сьогодні прекрасний настрій для цілої купи скачаних дружиною японських німих аніме. За відсутності апатії дивитись їх неможливо... Кипить чайник, а це значить, що через годину буде нових півчашки холодної кави... От лиш кімнатних рослин, не впоєних сьогодні кавою, в кімнаті не лишилось...

Про тирнет (і про Скаврона)

Здається, що до епохи Мережі життя було іншим. Звісно, то лиш так здається, насправді все було точнісінько таким самим. Однак трапляються іноді з допомогою тирнета речі, які без нього траплялись би значно рідше. Банальність, звичайно, проте навіть банальності траплялись би так часто, аби не інет.
Нещодавно трапилась невеличка історія, і думки на цю тему полізли в голову. Та аби дурного в голові не тримати, пишу сюди.

Все почалось тоді, коли я поліз на шафу. Хоча ні, коли я на ту шафу ліз, все мало вже ось-ось закінчитись, а почалось воно років понад 12 тому.
Жив собі мужик. Чим займався, точно не скажу, де жив, теж не знаю, десь в Західній Україні. Мав, певно, мужик той, дуже чутливу якусь струну всередині, що напрочуд дзвінко відгукувалась чи то на внутрішні його переживання, чи на зовнішні події. І виливався той відгук у страшенної сили вірші. Може не все геть коралі, але коли вже коралі, то найвищої якості. І мотлоху, по правді, серед решти я, принаймні, не зустрів.

Жив собі інший чувак, трохи молодший, певно, за того першого. Так само не знаю, чим займався, проте знаю, що жив у Хмельницькому і мав український рок-гурт з ліричною назвою "Вакцина". Хто зна, куди вів шлях кожного з них, але чомусь перехрестя тих шляхів трапилось у львівській общазі за розведеним спиртом. Відбувся творчий обмін. Перший дав другому вірші, другий зробив з них пісні.

Жив собі і інший чувак, родом з Хмельницького, вчився в Вінниці. Зараз, як виявилось, живе у Харкові, на днях захистився. Тоді теж музикував, мав другого чувака за знайомого.

У Вінниці жив тоді і я, приятелював з студентом-хмельничанином. І поміж іншого грав у фольк-гурті на барабанах. І от одного разу, коли планувався якийсь концерт нашого гурту в одній з бібліотек, запропонував хмельничанин запросити на концерт "Вакцину". Гарно пройшов концерт, всі лишились якщо не задоволені, то щонайменше п'яні і веселі. І довго ще наспівували по тому "Народжені померти" на вірші мужика з дзвінкою струною всередині.

Пройшло доволі років відтоді. Я перебрався у Рівне, старі друзі порозбігались по світах, старі події, як от той концерт в бібліотеці, гарно призабулись, і навіть імена вивітрились з пам'яті. Однак нещодавно знайшов в мережі однокласницю. Познайомився з її чоловіком. А він, виявляється, був у той вечір на концерті "Вакцини", і хай як нечітко, але пам'ятає враження від пісень. Що було робити? Я просто змушений був після такої зустрічі полізти на шафу.

Поліз, знайшов, виклав у тирнеті, і у міру сил все описав.

І це ж треба, у той самий тиждень у мужика з Західної України був день народження. Чомусь поліз і він у тирнет, подивився, напевно, що про нього де є, і натрапив на мої "запіскі сумашедшиво". Як не дивно, за всі ці роки після зустрічі за алкогольним сурагатом він так і не чув, як його вірші було покладено на музику... Певно, викачав, послухав, і залишив мені коментарчик.

Все це могло статись і без тирнета, певно. Не знаю...

Осана Укртелекому

Як і обіцяв, про досвід з Укртелекомом. У них доволі зручний сайт, на якому можна знайти купу цікавої інформації. Хоча реально цікавила мене не вся купа, наприклад, голосові смс на стаціонарні телефони мені ні до чого. А от підключення до тирнету якраз дуже до речі.

Зайшов, подивився. Цікавила мене їхня послуга "Ого". Як вже казав, спробував вказати номер райради, -- результат позитивний. Це добре. На сторінці вказано номер телефону служби підтримки. Набираю, але на гарну доброзичливу відповідь не сподіваюсь. Маю досвід. Колись налаштовував одному чуваку вдома мережу на декілька компів з підключенням до ADSL. Не розкурив, що до чого, знайшов на сайті номер, подзвонив. Хлопчина чемненько привітався: "Добрий дєнь, ви пазванілі в службу поддержкі пользоватєлєй услуги Єйдіесел компании Укртелеком. Чєм магу бить палєзєн?" Хвилин двадцять розповідав телепню, що у мене за проблема, намагаючись взнати, як її швидко вирішити. Телепень так само чемненько все вислухав, і кострубатою українською сказав, що зі мною зв'яжеться місцевий спеціаліст. І нафіг було мені розповідати йому в деталях про мої бідкання? З тим чуваком, кому я домашню мережу налаштовував, все вирішилось гарно і безболісно, і в кишені по закінченню справи лежали мої гроші, але неприємні спогади лишились.

Так от, без всякого очікування гарного результату набираю номер. Номер на 800, в межах України безкоштовно. Цього разу відповідає дівчина. Так само чемненько, тією самою завченою фразою: "Добрий дєнь, ви пазванілі в службу поддержкі пользоватєлєй услуги Єйдіесел компании Укртелеком. Чєм магу вам памочь?"
Я: "Добрий вечір. Я не знаю, чи точно ви мені зможете допомогти, але цікавить мене одна річ. Я думаю перебратись в містечко на півдні, і не в останню чергу рішення залежить від того, чи буде там інтернет"
Дівчина: "Скажіть мнє номер тєлєфона, з якого ви збираєтесь підключатись"
Я: "Золотко, ви знаєте, у місті тому я не був, і телефонів тамтешніх не знаю. Я ще не знайшов житла. Місто зветься Берислав, Херсонська область"
Дівчина: "Блокіратор на лінії буде?"
Я: "Ви мені скажіть, якщо є така можливість, чи багато у Бериславі спарених номерів"

Тут зробимо відступ, щоб оцінити безглуздість ситуації. Я, мов останній ламер, морочу бідній дівчині голову дурноватими практично беззмістовними питаннями. Мої шанси отримати хоч якусь відповідь, окрім поради зв'язатись з місцевою філією, практично збігли. Але дівчина мужньо приймає питання і говорить:
"Зачекайте хвилину"
Минає секунд сорок.
Дівчина: "Ви знаєте, прошлою осінню в Бериславі установили нову цифрову АТС, зараз номерів з блокіраторами не должно бути. У вас є всі шанси встановити качєствєнне підключення до інтернету"
Я: "Але я так розумію, що в містечку не буде спеціалістів, які б, при потребі, налагодили зв'язок? На скільки дорожче буде коштувати виклик спеціалістів з обласного центру?"
Дівчина: "Визов мобільної бригади не залежить від того, де находиця абонент. Розцінки за вказаними таріфами, тоість 120 грн"
Я: "Дорогесенька, я щиро Вам від усього серця вдячний за якісну допомогу. Чи можу я якимось чином віддячити Вам офіційно, щоб це посприяло, можливо, Вашому просуванню по службі?"
Дівчина: "Я передам нашому менеджменту Ваші побажання. Рада була допомогти"
Я: "Ні, ви не зовсім, певно, мене розумієте. Ви зробили значно більше, ніж просто відповіли на мої дурноваті питання. Ви відновили віру людини у адекватність супорту. Це одне вже варте особливої похвали! Вам зачьот! Крім того, Ви покращили мені настрій на цілий вечір, а це теж не так собі!"
Дівчина: "Дякую за добрі слова! Я рада, що ви до нас подзвонили!" У голосі чути доброзичливу посмішку.

Вперше за багато років спілкування зі службою підтримки викликало прилив позитивних емоцій. Що сказати? Бажаю усіляких гараздів небайдужому супортеру! Так тримати, Укртелеком! Може, будуть з вас люди.

Там, де не впорався Гугл

Сидів вчора і шукав інфу про тепле місто на півдні. Тепле місто, в якому купа солодких фруктів більшу частину року, в якому дешеві хати в аренду, і в хатах тих немає мишей, де є вода і світло цілодобово, де можна мати якісний інтернет за тверезою ціною. Шукав я інфу про омріяне місто на наступних декілька років. Місто таке є, це я вже знаю, а от інфи про нього -- фіг. Тобто, традиційної інфи у вигляді об'яв про продаж нерухомості, дешеве встановлення пластикових вікон, найм квартир, втрачені документи... Так само повна відсутність якихось онлайнових версій місцевих медій. Це недобре. Наштовхує на думку якщо не про відсутність самих медій, то принаймні про відсутність онлайну. На цю саму думку наштовхує цілковита відсутність форумів зі скаргами на роботу місцевих провайдерів. Власне, відсутність форумів не лише з цими скаргами, а з будь-якими скаргами на хай би що-небудь місцеве. По-правді, форумів, в яких би хвалилось що-небудь місцеве, теж не було, як і взагалі будь-яких форумів про будь-що місцеве.

Проте, я ж знаю, що за область. Є ж сайт облдержадміністрації. Заходжу, з великою насолодою і цікавістю дивлюсь на тирнетну версію суміші совєцької дошки пошани і стенду з успіхами регіону, клацаю на районному центрі на міні-мапі, і маю в результаті інфи той самий фіг, з якого все починалось. Навіть Вікіпедія дала мені більше відомостей про містечко. В ньому ж, як думається, ост-готи жили, а ОДА мені повідомляє лише про наявність на території містечка кількох підприємств.

Далі натрапив на сайт, де рекламувалась продукція місцевого сирзаводу. Цікаво, але не зовсім те, що я шукав. Якесь дівчисько на національно-свідомому форумі (немісцевому) розказує, яке славне в неї місто. Теж цікаво і приємно, проте знову не зовсім те. Далі. О, дядько продає хату... Тут має бути і про найм житла теж. Але ні, одна лише хата на продаж, газ не проведено, грошей у мене все-одно немає. Але дядько об'яву виставив, вказав номер "аськи", значить, і тирнет який-не-який, але є. Їдемо далі. О, сайт про провайдерів України. Облом, міста моєї мрії у базі немає. Але ж є всюдисущий Укртелеком. Дивимось, що можна собі замовити. Ну, по правді, не так вже й багато. Інтернет по дайл-апу можна. Дорого, повільно, але можна. А в них же є "Ого". Навіть можна перевірити, чи буде працювати на твоєму номері. Ну, номера я не маю, але маю номер телефона райради. Втішив мене Укртелеком, в райраді можна провести швидкий інтернет. Треба буде, коли туди переселюсь, їм про це сказати.

По суті, тут пошуки і завершились. З Укртелекомом був далі цікавий досвід, але зараз маю бігти, тому про досвід згодом...

На ходу

Поки свіже й духмяне, спішу записати. Може, аби настоялось і визріло, було б краще і "справжніше", однак в цю хвилю кортить мені...
Найперше, пошук житла на південних фронтах чомусь йде активніше, ніж той самий пошук на фронтах тутешніх, північних. Ні, не чомусь. Причина ж відома усім. На південь прагне все моє єство, а залишитись тут мені доведеться, якщо цьому пориву не судитиметься вилитись у реалізовану здійснену мрію.

А це справді була мрія. Давня, невисловлена, прихована, рожево-невинна. Власне, така сама, як нині вже здійснена мрія про нинішню мою роботу, як інша, теж нині здійснена і вже пройдена -- про життя в іншому, не в своєму, в спокійному і тихому місті. Деякі мрії збуваються. У мене, принаймні, перевірено досвідом. Збуваються не самі по собі, а як особливий знак Божої схильності і любові. Як необов'язковий, але такий приємний і дорогий знак уваги тому, або від того, кого любиш. В принципі, певно, життя б цілком могло скластись так, щоб я працював кимось іншим, і при цьому почувався добре, був впевнений, що моя робота потрібна, і що вона у мене непогано виходить. І цілком могло скластись життя так, що цю важливу і гарну роботу я виконував би в великому і густонаселеному місті.

Щойно повернувся з Києва. Я з повним усвідомленням констатую: "Я село. Я провінціал. Я невиправний колгосп". Не можу я вмістити такого міста, де о п'ятій ранку вже купа народу на ногах, де рух з одного потрібного тобі місця в інше займає астрономічні відрізки часу, ні не просто часу, а часу даремно втраченого. Місто, що штовхається, поспішає, дивиться навколо скам'янілим лицем без жодного виразу, місто, в якому просте і людське вивітрилось з повітря навіть самого, мене лякає. Як на мене, добробут і положення зовсім не варті їхнього видобутку в постійній біганині. Думається мені (хоча, звісно, що я можу про то знати), що від цього страждають людські стосунки, страждають скрізь на всіх рівнях. Хоча, звичайно, тим, хто народився і виріс серед такої метушні, спокійне і розмірене життя містечок здаватиметься нудним. Рівень адреналіну зовсім не той.

Хоча іронія в тому, що в Київ я їздив для вирішення питання мого остаточного "околгосплення". Зустрічався з мужиком одним, і, ймовірно, через тиждень вже дивитимусь можливе своє помешкання у містечку з населенням в 10 тисяч жителів. Навіть мені, людині з провінційними уподобаннями, про це подумати смішно.

Однак, якщо хату знайду, вона мені сподобається, і влаштує мене ціна, я стану ще на величезний крок ближче до реалізації того, що раніше було тихою мрією, а зараз стало цілеспрямованим прагненням...

Ghost Buster

Вчора, після ще однієї тирнетної зустрічі зі ще одним давнім знайомим я вирішив. Тобто, вирішив я вже давно, тут треба було лиш наважитись. На своїй сторінці у однокласниках.ру зайшов на особисті налаштування і запросив ануляцію сторінки і знищення профілю користувача. Ще разочок було надано можливість передумати і відмовитись. Але ні, я сміливо вводжу адресу і пароль, тисну ОК... І все, з привидами покінчено. Для них закриті двері в моє життя.

Чому люди, з якими я ледь був знайомий раніше, мають приходити і говорити мені всякі приємні слова? Чому доволі близькі люди, з якими нас розвело життя, мають повставати знов віртуальними примарами? Це схоже на комп'ютерний спіритизм. Я й раніше знав, що не хочу нічого такого, але загальна хвороба на ностальгію зачепила і мене... Досить. Привидам вхід заборонено.

LET THE FORCE BE WITH YOU (як я став Джєдаєм)

Мама казала: "Вчись, сину, -- вийдеш в люди!" Мама не казала ставати джєдаєм. Аби вона наперед знала, що виросте з її маленького слухяного хлопчика, може, й не так би боліло їй серце.
А дитя росло і навпомацьки прощупувало перед собою дорогу. Ні, не знало воно, а лиш відчувало, що СИЛА повсюди, і є її темна і світла сторони. Дещо зрозуміло було само собою: любити Партію і Леніна -- це стати на світлу сторону, а засунути шпильку в дупу школяру з молодшого класу -- стати на темну. Проте в житті не все так однозначно. Дослідницька робота, пізнання навколишньго світу -- то ніби рух по світлій стороні, але коли підпалена повітряна кулька обпікає руки і півписка, і ти, хай який малий, кричиш благим матом -- то якось раптово опиняєшся на стороні темній. Чи коли не з особистої навіть прив'язанності, а просто через відчуття обов'язку йдеш на поклик друга -- це правильно, але коли татовий пасок їздить по твоїй спині, бо у щоденнику має місце запис "Клали з таким-то й таким-то пакети з сіркою і марганцовкою на трамвайні рельси" (той, хто запис робив, не знав, що там не тільки сірка і марганцовка, там ще з десяток різних інградієнтів, цікаві зможуть знайти формулу в мережі), і мама довідалась, що дитя її втікло з уроку співів -- то тоді на світлій стороні годі шукати тебе, чи твоїх тата з мамою.

Підлітком я зустрівся з Христом. Ця зустріч змінила докорінно змінила мою сутність. І тепер я міг іти по життю впевнено, бо Він показував, де добро, і чому добро для мене краще. Але іноді на темну сторони СИЛИ ноги несуть самі -- така вже людьска сутність.

Проте свідомо джєдаєм я став значно пізніше. До цього мене привело декілька глибоких особистих переживань.

У мене були барабани -- я їх продав і купив свій перший комп'ютер. Це було потрібно з дуже багатьох причин, і аби тоді цього не сталось, я був би зовсім не тим, ким є зараз. Проте продаж барабанів був мов втрата цнотливості. Ти втрачаш щось страшенно дороге і важливе, і набуваєш щось нове і незвідане. І це завжди залишає глибокий слід у душі.

Звичайно, гіркота втрати з часом ослабла, а новий досвід виявився дуже цікавим. Але саме він привів мене до нових переживань. Комп в традиційному використанні на теренах, де раніше було принято любити Партію і Леніна (і як виявилось, ця любов -- гарно замасковане служіння темній стороні СИЛИ), і християнство -- ці дві речі здавались мені не дуже сумістними. Чи радше доволі сумісними за наявності бабла і бажання віддати то бабло злим Ситхам з корпорації Мєлкомягке. Всі ж знають, чия візьме у протистоянні бабла й зла. А у мене не було ні того, ні іншого, тобто ні баблі, ні бажання.

Пошуки привели мене до GNU. Тоді, щоправда, я був переконаний, що Лінукс -- то в "пантеоні" найголовніше "божество", а про GNU не думав взагалі нічого. Проте це деталі. Один комп змінив інший, а новий комп аморфно перетікав з конфігурації в конфігурацію, і час од часу ставились на нього різні реінкарнації (серед адептів ціє релігії відомі під назвою "дистрибутиви") ГНУ/Лінукса. Це був прямий шлях просвітління. Проте різні дистрибутиви намагались зробити життя адепта найбільш зручним, по можливості чимдужче схожим на щось ситхівське, мєлкомягке. Не у пластмасі і рюшечках то проявлялось. Табу на пластамасу і рюшечки -- це лжерелігія людей, що дуже далекі від просвітлення. Вони своїми чорними екранами з зеленими літерами хотять сказати всім навколо, що вони 3L173 ("еліта" псевдо-гакерською). А мєлкомягковьске проявлялось в тих дистрах у тому, що, по-перше, просвітлення вважалось хай доволі непоганою, проте далеко не самою необхідною річчю, і, по-друге, що щастя у житті можна досягти, клацаючи по купі кнопок, але не маючи жодної гадки, що за твоїми клацаннями відбувається в "тонкому світі".

Я натрапив на Дебіан. Всі кругом верещали: "Куди, ти що, дурний?! Там жодної рюшечки, так і помреш молодим! Там лише злі зелені літери, і їх треба набирати пальцями! Ти ж лишишся інавалідом!" Виявилось, що рюшечок є стільки, скільки сам зможеш навішати, а пластмаса, хоч і при бажанні може бути використана, здебільшого замінена стильними титановими частинами. Проте лише з Дебіан я зрозумів, що є на світі GNU, і я знаю його як GNU/Linux, що буде щастя (і побєда міровой рєволюциї), і людина може здобути його через відсікання залежностей, і що відсікти залежності можна, знаючи, де вони, і як то зробити. Знання це не сакральне і не окультне, і не тільки вибрані можуть здобути його. Воно дається кожному затак, і кому вже нєвмоготу, то нєфіг стояти осторонь і чекати "особого пріглашения". Уся документація на офіційному сайті, перекладена багатьма мовами. Крім того, у Дебіан є декілька команд, які суттєво покращують карму. Є практика, яка, мов конг-фу, декількома простими рухами дозволяє творити чудеса. Є розроблена система громадського співжиття, коли кожен долучається до спільної справи, як може (якщо, звістно, він того хоче).

Так, я став джєдаєм. Я хочу жити правильно, як християнин, і для цього мені потрібно зберігати баланс СИЛИ у всьому. А що величезна частина життя проходить перед монітором (тепер вже двома моніторми), то в цьому віртуальному житті я знайшов віртуальний правильний шлях і став джєдаєм!

Старі записи

Після розмови з новим знайомим, з яким так нежданно й негадано, проте навпрочуд приємно перетнулись наші шляхи в Мережі, прийшов додому і поліз на шафу. Одразу згадався мультик, як "однажды жирафа упала со шкафа", і позаяк тема падінь і всілякого іншого травматизму мені дуже близька і болюча (виключно в буквальному розумінні), на шафу я лазив дуже обережно, заручившись моральною підтримкою всієї родини. Ні, вилазити туди мені потрібно було не для того, щоб побути на самоті і тихо радіти новій віртуальній зустрічі. На шафі стоїть декілька коробок від офсетного паперу, в яких досі зберігаються старі й не дуже аудіо-касети. Так от, розмова наша з новим моїм знайомим привела нас до місця, де в минулом шляхи наші перетинались цілком фізично -- до читального залу бібліотеки №13 м. Вінниці.

Років з десять тому була у Вінниці невеличка формація -- фольк-клуб. Нічого формального чи офіційного. І час од часу фольк-клубом проводились концерти за участю різних гуртів. Десь у фольк-клубівській тусовці був один хлопчина з Хмельницького, зі знайомствами у музичній тусовці свого міста. Він і запросив хлопців, через яких я зараз мусив лізти на шафу.
Запрошено було гурт "Вакцина". Чи є вони досі, не знаю. Про них знаю лиш те, що якимось чином вони пересікались з нині популярною "Моторролою". З концерту лишилась касета, записана на старенькому "Маяку", касета багато разів переслухана і пару років тому засунута у коробку до кращих часів. Часи настали, касету було зідрано у wav, його - трішки підчищено і порізано на куски, а куски -- перекодвано у ogg. Тепер маємо десять пісень з концертного виступу "Вакцини" десятилітньої давнини. Скачати альбом можна тут: виступ гурту "Вакцина" у Вінницькому фольк-клубі.

Більшість пісень написані на вірші Богдана Скаврона. Потужна і гарна поезія, доволі депресивна і важка. Але справжня...
Скаврона у неті знайшов тільки це:
Філкам, Баски, і декілька речей у Librariy.
Ще можна знайти його публікації у "Галицькому кореспонденті", теж цікаво, але це вже інше.

І ще, для розпакування архіву з записами може знадобитись архіватор 7-zip. Усім раджу. Файли закодовані у формат ogg, i якщо ви "щасливий" користувач Windows Media Player, вам знадобляться кодеки для програвання файлів ogg.

Успішного прослуховування!

P.S. Записи знаходились на магнітній плівці десять років, оригінали були зроблені на старій побутовій техніці, списані і зацифровані в домашніх умовах за активного намагання нащадків "аудіо-інженера" відволікти його від роботи, тому розповсюджуються як є.

Самобразованіє -- лучший путь до успєшної освіти

Натрапив в тирнеті на інтірєсну зцилку. Сохранив собі на робочий стол, завтра розпічатаю. Нада ж якось улуччати свої язикові навики, точити, тасазать, слово, шоб воно як криця, як мєч було обоудоострий! А то вполнє може таке бути, шо я ше деякі слова неправильно употрібляю. Тепер матіріальчик поможе, всі помилки, допущені по ошибцє, будут іскорінєни і ісправлєни.

Весна

Таки весна, що не кажіть. Вечорами ще доволі світло, і повітря пахне по-весняному. На щось у цьому повітрі алергія, весь час чхаю і сиджу з хусточкою. І як і годиться весною, життя пробуджується.
За два місяці доведеться міняти квартиру. Не дуже радісно, але й не зовсім погано. У цій квартирі ми прожили чотири роки - а це немало, якщо глянути на попередній наш досвід. І два місяці - термін не малий, можна підшукати щось варте. Серйозно засмучує лиш те, що тут ми провели тирнет, і тепер доведеться його залишити.
Проте можна поміняти не лише квартиру. Я став замислюватись над тим, щоб поміняти місто. Сьогодні сидів і шукав квартири на півдні. І хоч не знайшов ще нічого, саме це заняття надзвичайно приємне. Ти ніби вийшов у широке поле, перед тобою цілий неосяжний горизонт можливостей, і податись можна будь-куди. Тільки визначись, куди саме хочеш, і йди...

давнє

пригадалось ось, давнє, депресивне, проте до жуті вірне:

народжені померти пишуть вірші
народжені померти їх читають
без винятку - чи праведний чи грішний
народжені померти помирають
народжені померти ходять в гості
народжені померти їх стрічають
чи на війні чи просто так зі злості
народжені померти убивають
народжені померти косять квіти
щоб класти їх померлим на могили
народжених померти люблять діти
яких вони померти народили
народжені у старості вмирати
народжені вмирати молодими
за мить до смерті будемо кохати
за мить до смерті будемо живими
-------------------
богдан скаврон

Куди?

Коли нікуди рухатись, приходять спогади. А що спогадів цих багато, то рухатись, здається, правда нікуди.

Живі?

Зима закінчуються. Сьогодні ввечері, о шостій, виглянув в вікно, а там не ніч. Там вечір суботи. Хлопці в дворі гуляють у баскетбол, останні вже, певно, на сьогодні хвилини. Зима майже без снігу, суха й тепла, зима високосного року, і залишився їй лише тиждень.

Рік тому покликали мене на роботі до телефону. Хлопчина зі знайомим голосом розпитує якусь дурню про щось старе і забуте. Дещо розгубився. Все якось стало незрозуміло і безглуздо. Хто це? Про що він питає? Якщо це хтось із моїх нинішніх знайомих, то як він може знати про ці старі події? А якщо хтось із старих, то як він мене знайшов і чому я його не взнаю?

О, то це Макс, старий мій друзяка, з яким ми разом росли і дуже дружили. Звідкись, зараза, взнав, де я, і як мене можна знайти, і давай мені голову морочити. Слово за слово -- і ось на клаптику в мене номерок з дев'яти цифр; йду на своє робоче місце, клацаю, ввожу номер, клацаю ще пару разів, -- і Макс у мене перед очима. Не зовсім, звичайно, Макс, а зелена квіточка, біля якої написано МаТсу, проте навіть настільки абстрагована присутність краща за сім чи вісім років цілковитої відсутності.

Виявляється, за цей час він встиг одружитись. З дівчиною, якої я не знав. Хоча що тут нарікати? Навіть коли ми близько дружили, хіба я знав всіх його дівчат?

Так чи інакше, вже рік він кожен день поряд. Ну, не кожен, звичайно, є ж вихідні, люди іноді кудись їздять. І звичайно, ми вже не ті друзяки, якими були, коли нам було по 14, але по багатьох роках він знову тут.

Чи ще випадок. Колись був у мене двоюрідний брат. Тобто, він і зараз є, і дай йому Бог бути і надалі, і не просто бути, а бути щасливим і здоровим, але колись ми дуже багато були разом. Жили в одному дворі, весь вільний час десь гасали, одне в одного обідали, мали спільні таємниці від усіх... Потім мої батьки переїхали у інший район міста, з братом ми стали бачитись раз на тиждень чи рідше, і колишня дитяча дружба потроху вивітрилась.

Якось попав на один сайт, і виявилось, що веб-майстер там -- він, мій двоюрідній брат і друг дитинства. Знаєте, як на сайтах буває? Знизу там, дрібненькими літерами такими, написано, хто веб-майстер і як з ним зв'язатись. Такий самий номер з дев'яти цифр, тільки зараз на клаптик можна не записувати, можна скопіювати і вставити. І ось переді мною, хай як там абстраговано і віртуально, мій двоюрідний брат...

подумав, подивився...

В голові була ідея. Подумав, почитав. Перший облом, що KGet не сприймає ціль як переданий параметр. Коли додається закачка, можна зробити так, щоб він запитував про директорію призначення, проте для виконання задуманого це не зручно.

Потім відшукався файлик ~/.kde/share/apps/kget/transfers.kgt. В ньому список закачок і їх стан. Для кожної закачки зазначене джерело і призначення. Чудово. Тепер при запуску юзеракшена перевіряємо, чи є цей файл, резервуємо, якщо є, парсимо у порожній файл за таким іменем передані з Крусейдера повні шляхи звідки і куди, запускаємо КГет і аттапиріваємся.

Але що робити , якщо КГет вже запущено? Перевіряємо, чи є, вбиваємо і перезапускаємо.
А якщо запущено в результаті роботи самого юзер-екшена, і копіювання чи переніс файлів ще не закінчився.

Тоді треба перевірити, чи можна точно вияснити походження процесу, і чим він був запущений. Якщо був запущений крусейдером, то вбиваємо, але файл списку не резервуємо, і дані парсимо не у порожній файл, а у кінець цього, що є. Точно, так буде добре. А як перевірити, що було материнським процесом. Знов до ман-пейджу. Це буде завдання додому.

І хоч ці намагання щось зробити виглядали би смішними для людини, яка дійсно щось у тому шурупає, мені то байдуже. Для мене це як малювання акварелями просто для задоволення, чи як бринчання на інструменті, коли раптом напливе настрій.


Ой, а КГет же не качає цілі директорії, і структуру не зберігає, лише окремі файли... Треба буде подумати, але це дуже недобре...

Майже повний місяць

День видався довгий. Навіть незважаючи на те, що на роботу я прийшов запізно. Довгий і доволі успішний.

Зі сном проблеми. Не допомагають навіть пігулки. Панікувати, однак, не варто.

Почав роботу над новою книжкою. Andrew Murray, Absolute Surrender. До того читав лиш переклади, а тепер є можливість перекласти самому. І це породжує дуже приємне і втішне відчуття гордості. Не дуже кошерне відчуття, але дуже приємне.

Нарешті розібрався з тим, як працюють шаблони в ОпенОфіс.орг. І вкотре переконався, що Майкрософт псує мислення. Концепція шаблонів у Ворді, якою б зручною вона не була, байдуже непослідовна. Але одного разу сприйнята, так просто вона тебе не відпускає. Проте тепер, коли все стало на свої місця, коли все зрозуміло, я нарешті зможу довершити задумане, і надалі працювати з матеріалами буде саме задоволення. Залишилось небагато: лише створити купку стилів, правильно їх назвати, і ті самі стилі використовувати в ІнДизайні при подальшій верстці. Що ж, можна малювати собі ще одну зірочку на крилі -- ще одну перешкоду подолано.

Весь вечір розбирався з грецькими словами. Пошук індексів Стронга у словнику, де гнізда будуються не за грецьким алфавітом, а за тих індексів послідовністю -- нелегка задача, коли у тебе на руках лише транслітеровані грецькі слова. Проте з задачею справився, завдання виконав, коректори мають бути раді. Єдина проблема (хоч яка то проблема -- то лиш причина для смутку), що ніхто того не оцінить, не прийде і не скаже: "А ти диви', таки розібрався! Оце так-так!!!". Проте, смутку не місце такої днини!

Ну по мєлочам ще зробив пару приємних штуковин. В Крусейдері придумав один юзер-екшен, щоб у архіви можна було заходити, навіть якщо у них нетрадиційне розширення. Тепер можна у файлах Опенофіса напряму колупатись у XML прямо з командера, що доволі зручно для переробки стилів. І в деб- та рпм-пакунки заходити, залишивши для них при цьому асоціацію з пакетним менеджером. А коли розберусь, як зробити wrapper'и з іншими екстракторами для kio krarc, то можна буде проглядати ресурси екзех, дивитись дата-файли різних цяцьок, і багато чого іншого робити, як в Тотал-командері і Фарі.
В голові сидить ідея зробити юзер-екшен для послідовного пакетного копіювання/перейменування з можливістю паузи. Один варіант -- використовувати Кгет, інший варіант -- просто в консолі, для паузи -- Ctrl+Z, для відновлення -- fg. Якщо Кгет сприймає з командного рядка не тільки джерело, але й призначення, то буде всьо чікі-пікі, і дуже КДЕ-шно. Менше з тим, зараз це лише мрія, бо часу розібратись нема. (Хоча, канєшно, можна було б не графоманити, а почитати ман-пейджи, та для читання довідки потрібно натхнення, а писати можна і так.)

Ти глянь, скільки вже наклацав, а спочатку зовсім не про те хотілося писати. Я вийшов з офісу пізно, вимкнув світло і вже мав йти. Ще поки світло горіло, подивився на злощасну ринву, про яку писалось раніше. Запєлєнгував, не перечіплюсь. Вимкнув світло -- ринву байдуже видно. Ну, думаю, світло забув вимкнути всередині. Відкриваю двері -- там кругом темно. А на небі місяць, такий яскравий, такий ртутний! І що снігу нема, не біда. Все одно видно все. Під таким місяцем додому йти добре. Вити не хочеться, хочеться дивитись на зорі. Проте цей наш природній супутник так все залив своїм віддзеркаленим світлом, що зорі видно лиш ледь-ледь. І хоч і ледь-ледь, та таки видно, бо мороз, все без хмар. Шукаю Ведмедицю-Ківш. Знаходжу, але жахаюсь. Ківш той висить не переді мною, злегка похилений держаком до землі, як то було, коли я нього дивився востаннє, а прямо над моїм тім'ячком, у самому центрі небесного куполу. Матінко рідна, як я давно не заглядав на небо! А чаша та направлена якраз туди, куди мені йти. І ось так от, під потоком величної краси, що свідчить про мого Мудрого Творця, чвалаю додому...

Зіпсований сон

Сон зіпсовано. Давно. Так само давно, чи навіть довше, хотілось потруїти собак в дворі. Іноді хочеться потруїти ще й котів. Рідко буває (але ж буває), що хочеться потруїти сусідів. Проте досі, навіть якщо когось з цих істот і не стало, то не з моєї вини.
Але сон зіпсовано. І є підозри, що навіть якщо б і не ті бридкі собаки, спати все одно не вдалось.
Мащу тост варенням, наливаю у чашку гарячої кави, пробую послати собі на мейл всякий непотріб, тіпа робочі файли, щось страшно нудно не виходить, жимейл скаржиться на підозрілі формати тих файлів, списую всьо це дєло на флешку, вмиваюсь, чищу зуби, натягую светр і йду на роботу.
Але навіть якщо у безсонні винні пси, винити їх я байдуже не стану. (Хоча, хто зна, може й коли таки отрую). Та й взагалі, давай подивимось на це без скарг і образ. У моєму, доволі таки одноманітному, житті, що може зрівнятись з тишею нічного міста? Мої сумнівні розваги на кшталт читання технічної документації? По правді, воно таки може з цим зрівнятись, але про це ж соромно сказати іншим. І навіть якщо сказати про це ти наважишся, ніхто не відчує того ж, що відчуваєш ти. А от розповідь про нічне місто у багатьох викличе якісь почуття.
І хоч про почуття ці тут говорити не стану, я не злий через те, що не міг спати.

Старий Новий рік

Пройшло доволі часу. Звідки не починай рахувати, часу справді пройшла ціла прірва. Уже середина січня, практично всі свята відсвятковані, подарунки роздані, канікули позаду. Писати нема про що, сказати нічого.