четвер, 27 серпня 2009 р.

Другий монітор для Aspire One

Сидячи на дивані, біля якого стояв вільний кавовий столик, задумалось приладнати другий монітор до мого нетбука з лінуксом. В загашниках лишилась стара CRT 17-ка, на столику цілком вміщується.
Аби кожного разу, коли вона підключається до нетбука, не треба було перезапускати Х, наробив ось такий скриптик. Він запитує про розширення, частоту оновлення і положення монітора відносно нетбука, і з зібраними параметрами запускає xrandr. Для роботи скрипта треба лише xrandr i zenity


#!/bin/sh
/usr/bin/xrandr | grep "VGA connected"
if [ $? = 0 ] ; then
zenity --info --title "VGA status" --text "VGA connected, select position, resolution and refresh rate" || exit 0

#create $resolution, or exit if cancelled
resolution=`zenity --title="resolution" --list --radiolist --column "select" \
--column "resolution" TRUE 1024x768 FALSE 800x600`
if [ $? = 1 ]; then
exit 0
#create $refresh, or exit if cancelled
else
refresh=`zenity --title="refresh" --list --radiolist --column "select" \
--column "rate" TRUE 85 FALSE 75 FALSE 60`
if [ $? = 1 ]; then
exit 0
#create $position, or exit if cancelled
else
position=`zenity --title="position" --list --radiolist --column "select" \
--column "where" TRUE "right-of LVDS" FALSE "left-of LVDS"`
if [ $? = 1 ]; then
exit 0
#run xrandr with collected parameters
else
/usr/bin/xrandr --output LVDS --auto \
--output VGA --mode $resolution --rate $refresh --$position
fi
fi
fi
else
zenity --title "VGA status" --warning --text "No VGA connected, back to single screen"
/usr/bin/xrandr --output LVDS --auto --output VGA --off
fi

суботу, 22 серпня 2009 р.

Оглянувшись...

Вінниця, останній день.

Два тижня проминули доволі швидко. Звісно, з огляду на мою „страшенну любов” до рідного міста, сплинули вони далеко не як один день. Але й не так, як на початку гадалось — що перебування тут видаватиметься роком.

На вулиці, як годиться, траплялись випадкові приємні зустрічі, і, на щастя, не так багато, як бувало раніше. Колишні одногрупниці з універу, чиїх імен я не пам’ятав і в роки навчання, не траплялись. Трапився давній знайомий Андрій, з яким підтримувались доволі близькі стосунки, і за якого я навіть почував якусь відповідальність, а потім якось плюнулось (і на стосунки теж). Зустрівся колишній однокласник Сергій, з яким стосунки були доволі теплими, проте не дуже зрозумілими, і за якого відповідальності я не відчував, хоч і привів його, як йому здавалось, до церкви. Потім теж стосунки перервались надовго, а згодом пару коротких „привіт, як справи“ у асьці, пару дзвінків, здається, і все. І ось теж коротка випадкова зустріч, і „привіт, як справи“, теплі і радісні посмішки, і “бувай”.

З друзями і знайомими практично не зустрічався. З декількома людьми хотілось, але якось не склалось. Ще в Рівному домовився про зустріч з гарною сім’єю, взяв телефон, і залишив папірець на столі у офісі. Класично.

Навідали лише батьків і брата. При зустрічі з братом, як годиться, засів за вирішення швидкоруч створеної взаємними силами технічної проблеми, що мала глибокі наслідки. Йдеться про резервне копіювання даних з телефону і неможливість подальшого їх відновлення. Було цікаво і повчально, не очікувано вивчив невеличку купку нового про передачу унікодових символів у смс’ах, про хексдампи текстової інформації і решту надзвичайно цікавих і корисних для братніх стосунків речей. З дітьми його не фіга майже не поспілкувався, але мої дітлахи мали за цей час декілька гарних можливостей погратись зі своїми двоюрідними.

Завтра вночі потяг додому. Чомусь вже декілька років те чуже місто, в якому все якось дивно і багато що дуже просто, стало практично домом. Я там знаю усе, там усе вже має свою історію і будить свої спогади.

До наступної зустрічі, рідне місто.

неділю, 16 серпня 2009 р.

Відпустка з понтом

Цього року Вінниця з найпершого дня гнітить. Звісно, гнітила і раніше, майже у всі попередні роки, як ми сюди приїздили, але цього року якось надто. Спершу аж до лихоманки, до цілком фізичної хвороби. Далі попустило, залишилось лиш відчуття легкого роздратування.

Ніби все як раніше, як тоді, коли ми жили тут. Мальовничо, зелено, мостовито й трамвайно. Відомий кожний закуток: ось там я вчився, тут з друзями ходив на рок-концерти, в цьому будинку на другому поверсі пробував влаштуватись на роботу, цією дорогою часто крокував пішки, аби помилуватись річкою, силуетами Старого Міста з одного боку, і за гарної погоди золотом П’ятничанської церкви — з іншого. А ось в цьому магазині, що нині під дзеркалами, сталлю та бетоном і з гарною бруківкою перед входом колись продавали чудові коржики-“язики”, і тоді, звісно, виглядав магазин геть не так, і були в ньому страшні алюмінієві двері. З безліччю місць зв’язаний цілий оберемок відчуттів і напівзгадок, деякі перебудовані місця викликають подив і трохи засмучений посміх як від згадки про щось давнє і приємне, чого вже ніколи не буде. Звісно, згадки ці чомусь більше згадки про настрій і відчуття, а не факти, а жалкувати можна лиш з того, що щось було давно, і це зайвий раз доводить швидкоплинність часу. Місто собі живе. Живе, як йому живеться.

У кожного міста своя вдача, свій характер. Вдачу цю осягнути важко, граней у неї астрономічні величини. Описати можна спробувати, але що не людина, то інший опис, бо серед безлічі рис до ока кидається те, мабуть, що тобі особисто найважливіше чи найогидніше.

Мене давно у Вінниці дратує нещирість і понт. Дратувало навіть тоді, коли я був підлітком, проте я не знав тоді визначити, що саме дратує, бо іншого нічого не бачив. А взнавши інше і трохи стверезівши в спершу чужім місті, серед інших рис, я вмію тепер покласти пальця саме на те, що дратувало і досі дратує мене. Понт не дає моєму місту розвинути у собі купу гарних речей, які прийшлись би йому вельми до лиця. Певно, тут час дати своє, хай кульгаве, визначення понту.

Понт — намагання людини удати з себе більш (або менш) успішну, зайняту, розумну, винахідливу тощо, ніж вона насправді є, з метою отримання вигоди з того, на кого справляється хибне враження.

Я жодним чином не хочу сказати, що нещирість і понт — найпомітніша риса у характері міста Вінниця, проте вона далеко не остання. Це не стільки видно у окремих людях (бо багато є справді щирих і дуже приємних доброзичливих людей), скільки у цілому місті як соціальній одиниці. Це навіть видно у магазинах, кафешках і ресторанчиках. Що персонал тобі майже не посміхається — це одне, проте вже звичне. Місце може бути гарне, і назва прикольна, і настрій щось купити чи перекусити є, а тобі не раді, і тому місце і назва — понт.

Сьогодні свіжий приклад. Лишили дітей моїм батькам. Так само завіз батькам дітей брат — цілій купі дітлахів разом має бути добре. Пішли по місту. Роздратування сховав в кишеню — я з дружиною, ми відпочиваємо, ми ходимо і витріщаємося скрізь, і показуємо пальцями, і згадуємо старе, і сміємося. У нас відпустка, ми стараємось гарно провести час. Зупинились біля місця, що дотепно зветься “Картопляна Хата” — “Potato House”. Якраз той випадок, коли чудова назва і гарне місце. І як легко зрозуміти, настрій перекусити у нас є. Перший звичний вияв понту — непривітна дівчина за касою, але це скрізь, це щось з місцевого калориту. Потім ціни. Цілком прийнятні і демократичні ціни, якщо вірити великій дошці над касою. Замовляємо. Фірмова картопля (печеня з телятиною і грибами) і буритос по-мексиканськи. Далі цікаве. Відповідаємо на пару простих (не дуже розбірливих і надто тихих — доводиться перепитувати) запитань, отримуємо номерок для очікування офіціанта з нашим замовленням, і збираємось платити — майже вдвічі більше від того, що можна було б очікувати після ознайомленням з апетитною інформацією над касою. Виявляється, то відповідь на додаткові запитання так недешево коштує. От тобі й знову ніби понт. Гаразд, хай так. Дивимось уважніше, що ми таке наповідповідали. Додаткову зелень і помідори у картоплю, плюс напівгостий соус, і зелень з помідорами у бурітос з гострим соусом. Ну й прекрасно, так має бути смачніше.
Смачно. Гарний посуд. Чекати зовсім мало, а враження, що готувалось не у мікрохвилях.
Проте помідорів у картоплі виявлено не було, напівгострий соус до картоплі за великого оптимізму можна було назвати максимум пікантним. А чому? Бо понт. Гострий соус до бурітос не в окремій тарілочці, а з начинкою під тортійа, чомусь карі-жовтого кольору та ледь-ледь гоструватий. І сметана, якщо й була — так само всередині, а не окремо для встромляння. З характерних приправ лиш часник і паприка, і, може, лиш трішечки кінзи (скоріше ні, ніж так). А гострого перцю ні сухими шматками, ні тим паче, соковитими кружальцями. Кумин відсутній повністю. Зате з твердим сиром був і сир м’який, що додавало цікавих відтінків смакові. На дошці це звалось бурітос по-мексиканськи. Не вистачило лиш двох слів: “з понтом”. От так було б гарно: “Бурітос по-мексиканськи з понтом і м’яким сиром”. Смачно і доволі ситно, але надто багато понту.

суботу, 1 серпня 2009 р.

8. Атомне прощання

День номер останній

З нічного атомного міста в вікно дитячої на восьмому поверсі вривається прохолодний вітер першої ночі серпня 2009 року. Серпень! Проминув ще один рік, збіг швидко, як вечір зустрічі давніх друзів, яких доля порозкидала по світах. І хоч серпень — це загалом місяць для нових вражень, початок цьогорічного став відміткою закінчення нежданної пригоди, рискою під цілою купою дещо цікавих, хай і поки що не осмислених, вражень.

Пройшов останній день. У крові надлишок кофеїну, у м’язах і мозку страшенна втома, у серці — дружній настрій і терпкувато-солодкий присмак скорої розлуки з малознайомими людьми, з якими довелось з різних причин розділити тиждень життя. І з чиєю присутністю, ба навіть з необхідністю присутності, спочатку вчишся миритись, а потім починаєш з неї радіти. Останній день, як багато інших останніх днів в минулому. Такий самий, яких, певно, ще немало береже мені будущина.

Пора спати, з сім’єю, що нас гостинно розмістила, практично попрощались, подарунки роздано, імейлами обмінялись, сумку можна вважати спакованою (тобто, всі речі вмістились, а чи можна спосіб, в який то було досягнуто, віднести до пакування, стверджувати не наважусь). Фотки з камер скинуто в одну купу, купу накопійовано на флешки. Саша молодший, у кімнаті якого стоїть десктоп, удавав, що спить, проте чітко відчував, коли на його компі чіпають те, чого чіпати не дозволено, і роздратовано коментував шепіт Катьки з мамою Вікою.

Пастор Майк хропе, проте мені не заважає, і чутно його хропіння лише за тихішими моментами в композиціях в навушниках. Сім’я вляглась, світло кругом вимкнено. Вже майже дві години ночі, звідси ми їдемо в 06:45, тобто за чотири з гаком години, але мені кортить. Реальних подій я не запишу, проте хочеться зробити хоч який недосконалий, проте справжній, «документальний» відбиток відчуттів.

Страшно хотілось запостити повідомлення звідси, з Кузнецовська. Хоч би одне. Проте графік наших пересувань по регіону не дозволив добратись до інтернет-кафе. У пастора Саші на найманій квартирі інета нема, у тих людей, до яких було зручно йти вночі, теж не мали інета. Доводиться писати у текстовому редакторі і зберігати записи за кожен окремий день. Тільки не кожен день вистачало сил записувати.

Я повернусь додому, буду розбирати фотки, доводити до ладу купу хаотичних записів по ходу, і, певно, історії обростуть додатковими фактами. Проте, якщо зараз не записати, як воно відчувається, то розгубиться увесь настрій, і ніякі спогади, навіть і усіма вигодами цифрового прогресу, його до кінця відновити не зможуть.

Перекорьожити на нужний єзиг