Цього року Вінниця з найпершого дня гнітить. Звісно, гнітила і раніше, майже у всі попередні роки, як ми сюди приїздили, але цього року якось надто. Спершу аж до лихоманки, до цілком фізичної хвороби. Далі попустило, залишилось лиш відчуття легкого роздратування.
Ніби все як раніше, як тоді, коли ми жили тут. Мальовничо, зелено, мостовито й трамвайно. Відомий кожний закуток: ось там я вчився, тут з друзями ходив на рок-концерти, в цьому будинку на другому поверсі пробував влаштуватись на роботу, цією дорогою часто крокував пішки, аби помилуватись річкою, силуетами Старого Міста з одного боку, і за гарної погоди золотом П’ятничанської церкви — з іншого. А ось в цьому магазині, що нині під дзеркалами, сталлю та бетоном і з гарною бруківкою перед входом колись продавали чудові коржики-“язики”, і тоді, звісно, виглядав магазин геть не так, і були в ньому страшні алюмінієві двері. З безліччю місць зв’язаний цілий оберемок відчуттів і напівзгадок, деякі перебудовані місця викликають подив і трохи засмучений посміх як від згадки про щось давнє і приємне, чого вже ніколи не буде. Звісно, згадки ці чомусь більше згадки про настрій і відчуття, а не факти, а жалкувати можна лиш з того, що щось було давно, і це зайвий раз доводить швидкоплинність часу. Місто собі живе. Живе, як йому живеться.
У кожного міста своя вдача, свій характер. Вдачу цю осягнути важко, граней у неї астрономічні величини. Описати можна спробувати, але що не людина, то інший опис, бо серед безлічі рис до ока кидається те, мабуть, що тобі особисто найважливіше чи найогидніше.
Мене давно у Вінниці дратує нещирість і понт. Дратувало навіть тоді, коли я був підлітком, проте я не знав тоді визначити, що саме дратує, бо іншого нічого не бачив. А взнавши інше і трохи стверезівши в спершу чужім місті, серед інших рис, я вмію тепер покласти пальця саме на те, що дратувало і досі дратує мене. Понт не дає моєму місту розвинути у собі купу гарних речей, які прийшлись би йому вельми до лиця. Певно, тут час дати своє, хай кульгаве, визначення понту.
Понт — намагання людини удати з себе більш (або менш) успішну, зайняту, розумну, винахідливу тощо, ніж вона насправді є, з метою отримання вигоди з того, на кого справляється хибне враження.
Я жодним чином не хочу сказати, що нещирість і понт — найпомітніша риса у характері міста Вінниця, проте вона далеко не остання. Це не стільки видно у окремих людях (бо багато є справді щирих і дуже приємних доброзичливих людей), скільки у цілому місті як соціальній одиниці. Це навіть видно у магазинах, кафешках і ресторанчиках. Що персонал тобі майже не посміхається — це одне, проте вже звичне. Місце може бути гарне, і назва прикольна, і настрій щось купити чи перекусити є, а тобі не раді, і тому місце і назва — понт.
Сьогодні свіжий приклад. Лишили дітей моїм батькам. Так само завіз батькам дітей брат — цілій купі дітлахів разом має бути добре. Пішли по місту. Роздратування сховав в кишеню — я з дружиною, ми відпочиваємо, ми ходимо і витріщаємося скрізь, і показуємо пальцями, і згадуємо старе, і сміємося. У нас відпустка, ми стараємось гарно провести час. Зупинились біля місця, що дотепно зветься “Картопляна Хата” — “Potato House”. Якраз той випадок, коли чудова назва і гарне місце. І як легко зрозуміти, настрій перекусити у нас є. Перший звичний вияв понту — непривітна дівчина за касою, але це скрізь, це щось з місцевого калориту. Потім ціни. Цілком прийнятні і демократичні ціни, якщо вірити великій дошці над касою. Замовляємо. Фірмова картопля (печеня з телятиною і грибами) і буритос по-мексиканськи. Далі цікаве. Відповідаємо на пару простих (не дуже розбірливих і надто тихих — доводиться перепитувати) запитань, отримуємо номерок для очікування офіціанта з нашим замовленням, і збираємось платити — майже вдвічі більше від того, що можна було б очікувати після ознайомленням з апетитною інформацією над касою. Виявляється, то відповідь на додаткові запитання так недешево коштує. От тобі й знову ніби понт. Гаразд, хай так. Дивимось уважніше, що ми таке наповідповідали. Додаткову зелень і помідори у картоплю, плюс напівгостий соус, і зелень з помідорами у бурітос з гострим соусом. Ну й прекрасно, так має бути смачніше.
Смачно. Гарний посуд. Чекати зовсім мало, а враження, що готувалось не у мікрохвилях.
Проте помідорів у картоплі виявлено не було, напівгострий соус до картоплі за великого оптимізму можна було назвати максимум пікантним. А чому? Бо понт. Гострий соус до бурітос не в окремій тарілочці, а з начинкою під тортійа, чомусь карі-жовтого кольору та ледь-ледь гоструватий. І сметана, якщо й була — так само всередині, а не окремо для встромляння. З характерних приправ лиш часник і паприка, і, може, лиш трішечки кінзи (скоріше ні, ніж так). А гострого перцю ні сухими шматками, ні тим паче, соковитими кружальцями. Кумин відсутній повністю. Зате з твердим сиром був і сир м’який, що додавало цікавих відтінків смакові. На дошці це звалось бурітос по-мексиканськи. Не вистачило лиш двох слів: “з понтом”. От так було б гарно: “Бурітос по-мексиканськи з понтом і м’яким сиром”. Смачно і доволі ситно, але надто багато понту.
Публікації
