пігулка від депресивних новин

Усі RSS-стрічки зібрано в оберемок і спалено в грубці, бо читач із мене нікудишній — читаю тепер лиш те, що дійсно цікаве чи корисне (зауваження про зіпсований смак і збоченість у поглядах слушні, дякую, однак стрічки вже спалені, не вернеш). У радіо на кухні новини здебільшого про Миколу Яновича, і заради уникнення виразки радіо на кухні не включаю. А у радіо на робочому місці Миколи Яновича, на щастя, нема, але й новин нема.
Із інформаційної прірви мене рятує Сєва Новгородцев. У нього на BBC є чудова програма «БиБиСева — новости с человеческим лицом», в яких, на щастя, наші Палестини висвітлюються не надто часто, а коли висвітлюються, то слухати це доволі приємно. Родзинкою програми є коментарі до інфоприводів — від живих, здебільшого російськомовних людей по всьому світу. От мочать сірійці одне одного, а пан Сєва зноходить десь в Йемені сірійського студента, що вчився у Харкові, і просить його прокоментувати ситуацію. Смачно, цікаво, і, головне — подкастно. Стягнув, і, коли треба, по дорозі за сірниками і хлібом долучився до останніх подій у світі. Почуваєш себе цивілізованою людиною, і живіт при цьому не болить.

Сайт тут: БіБіСєва

У подкаст-конвеєр встромляти звідси: http://downloads.bbc.co.uk/podcasts/worldservice/bbseva/rss.xml

 

PS Допис, виявляється, є виконанням давно даної обіцянки.

Квейковий термінал на всі випадки життя

Нотатка про те, як згори екрану вигулькує чорне напівпрозоре вікно з білими літерками, в ньому ти можеш бути Master of the Universe (звісно, у міру володіння bash-fu чи іншими тантричними мистецтвами). Ага, як у Quake (і, напевно, багатьох інших цяцьках) — така штука, тиснеш тильду (~), і тобі вигулькує віконце, де можна написати /quit (ну чи щось інше, якщо є час і настрій).

Власне, сама тема особливої нотатки не потребує, бо подібного барахла купа: tilda, yakuake, yeahconsole тощо. Нотатка про те, як у те чорне віконце запхнути усі інші термінали, що грішним ділом запускаються по ходу роботи.

Проблема

Ну бо сидиш працюєш, твоє приховане термінальне віконце гріє своєю невидимою присутністю душу, місця у таскбарі (смужці запущених задач) не займає, при Alt+Tab не показується, — одним словом, веде себе чемно, на очі без потреби не вилазить. Аж тут раптом вкрай щось треба запустити у терміналі, і на тобі! — нове вікно, шмат таскбару захоплено, якийсь непотрібний неспокій на душі, все тобі муляє. І найгірше, що є звичка забирати термінальне вікно з очей зручною комбінацією клавіш. От тільки комбінація пов’язана не з усіма вікнами, а з твоїм чемненьким, і тому її натискання робить усе очікуване („зникни з очей, непрошена чорна гидото!“), а рівно навпаки (поряд з чорною гидотою з’являється чорне і слухняне „квейкове“ віконечко).

Єдиною програмою з розряду емуляторів терміналу, що вміє замість нового вікна відкривати закладки у вже запущеному (подібно до сучасних браузерів), виявився roxterm. Як зробити будь-який термінал «квейковим“, підгледів тут. Трішки роботи напилком, і маю елегантне рішення — усе, що запускається у терміналі, запускається у новій вкладці чемного схованого віконця.

Ось скромне намагання показати, як працює:

Рецепт

Частина перша — усі термінали запускаються у нових вкладках у одному вікні:

1. Встановити roxterm
   apt-get install roxterm
2. Зробити скриптик, який би запускав roxterm у новій закладці з усіма переданими йому параметрами. Текст такий:
   [sourcecode language="bash"]
   #!/bin/bash
   ARGS="$@"
   EXEC="/usr/bin/roxterm"
   $EXEC --tab $ARGS
   [/sourcecode]
3. Зберегти скриптик під зручною назвою у зручному місці, дати право на виконання (якщо зручне місце десь поза домашньою текою, то треба su/sudo). У мене він /usr/local/bin/roxtab.
4. Додати /usr/local/bin/roxtab у перелік альтернатив для x-terminal-emulator і вибрати його, як альтернативу:
   # update-alternatives --install /usr/bin/x-terminal-emulator x-terminal-emulator /usr/local/bin/roxtab 25
   (переостанній параметр — це повний шлях до того скрипта, який додаємо, останній — пріоритет)
   # update-alternatives --config x-terminal-emulator
   (і далі вибрати /usr/local/bin/roxtab зі списку)
5. У своєму стільничному середовищі вказати, що у якості емулятора термінала має бути x-terminal-emulator (у різних DE робиться по-різному, проте зазвичай знаходиться серед налаштувань DE, у мене в xfce4-settings-manager)

Частина друга — зробити підготований у першій частині термінал „квейковим“.

Задля „квейкості“ можна використати вищевказане рішення, або трохи підправлене, як подано нижче:

1. Встановити xdotool
   # apt-get install xdotool
2. Створити скрипт з таким вмістом:
   [sourcecode language="bash"]
   #!/bin/sh
   PID=`pidof roxterm`
   if [ `pidof roxterm` ] ; then
   export TermWID=`xdotool search --all -pid $PID -name "@"`
   export ActiveWindow=`xdotool getwindowfocus`
   if [ "$ActiveWindow" = "$TermWID" ] ; then
   xdotool windowminimize $TermWID
   else
   xdotool windowactivate $TermWID
   fi
   else
   roxtab
   fi
   [/sourcecode]

   Зберегти його десь у $PATH. У мене він ~/bin/quaketerm.
   Власне, скрипт перевіряє, чи уже запущено термінал, і коли так, то чи є його вікно активним, а відтак або запускає, або активує чи ховає.

3. Назначити клавіші для виклику скрипта. Це можна зробити або засобами стільничного середовища (у мене на XFCE xfce4-keyboard-settings, вкладка Application Shortcuts), або незалежно від середовища за допомогою xbindkeys.
4. Забрати декорації вікна та кнопку/іконку на таскбарі. Для цього поставити devilspie (і за бажанням GUI до нього — gdevilspie)
   # apt-get install devilspie gdevilspie
   Створити файл ~/.devilspie/terminal.ds з таким вмістом:
   [sourcecode language="bash"]
   ( if
   ( begin
   ( is ( window_class ) "ROXTerm" )
   ( is ( application_name ) "ROXTerm" )
   )
   ( begin
   ( undecorate )
   ( focus )
   ( skip_pager )
   ( skip_tasklist )
   ( stick )
   ( geometry "1000x500+140+0" )
   ( println "match" )
   )
   )
   [/sourcecode]

   Запустити devilspie (або перезавантажитись/перелогінитись)

5. (Необов’язково) налаштувати зовнішній вигляд терміналу на свій смак.

новорічне…

…сито й задоволено доїдали солодке. На вулиці гепало, різнобарвно займалось і сяяло, а сусідські машини у відповідь святково вили сиренами. І ми вчотирьох сиділи і мирно й задоволено доїдали солодке під усе те виття, гепання, сяйво і тихе мерехтіння нашої ялинки. Нам разом усім добре, і у цю мить не хочеться нічого аналізувати і ні про що мріяти, хочеться просто ліниво доїсти торт, залізти під ялинку по подарунки, а далі, затамувавши подих, розгортати папірці, рясно всіяні сніговиками та Дідами Морозами, — і радіти…

— Мені треба вийти, — каже Матя, наш молодший, — я повернусь і одразу доїм.
Ну треба, то треба, це зрозуміло.
— Тільки, будь ласка, швидше, будемо діставати подарунки! — гукаю навздогін йому я, переймаючись не стільки подарунками, скільки пізньою годиною і необхідністю зранку вставати, бо ж перший день 2012-го випав на неділю, і зранку ми йдемо до церкви.

Тут відчиняються двері і у кімнату входить хлопака у паперовій шапці, на якій гарно наклеєно «Пошта».

— Почтальйон Духовкін. Ви Іванцов? Вам заказноє. Вот здесь распішитєсь, вот тут, напротів вашей фамілії.

Виявилось, що форма, в якій треба було розписатись, була майже справжня, з купою прізвищ і підписів!

Нам прийшов лист-поздоровлення із святковим завданням на пошук подарунків.

Листоноша пішов, за хвилину повернувся син:
— А що це у вас? Де мій торт? А ви чому не доїдаєте? Був поштальйон? Коли?
Я навіть уявлення не мав, що мій розумний хлопець здатен ще й на спритне акторство!

А далі йшла варіація на безпрограшно цікаву тему — пошук подарунка за допомогою серії підказок. В листі схема кімнати, підказки зазначені на схемі.

Щоправда, і тут дітлахи зробили суттєве покращення — підказки були не зайвим мотлохом, а матеріалом, з якого привітання треба було доробити самому.

Крім того, сценарій мав елементи трилера з використанням мобільного зв’язку.

Кінцевий результат пошуків — листівка-привітання, зроблена «наживо» руками самого отримувача,

плюс ще гарна аплікація під ялинку із двох сніговиків, що везуть на санях мішок із чимось дуже цінним.

І вже після цього було закінчено торт і перейдено до захованих під ялинкою подарунків. А поки ми всі, затамувавши подих, розгортали святкові обгортки у Діди Морози, стараючись відгадати, що ж там під ними, я тихо пишався своїми найкращими дітьми у світі, не бажаючи нічого аналізувати і ні про що мріяти…

---

P.S. Матіасу бути молодшим у сім’ї залишилось всього тижнів із шість.

Оглядаючись назад, даю шість порад для щасливого кохання між чоловіком і дружиною.
Читати тут

важливий урок з англійської за 3 хв.

На тому моєму блозі, де відкриття і всякі короткі технічні нотатки, помістив сьогодні коротку рекомендацію щодо уникнення однієї з частих проблем в спілкуванні англійською.

Вибір світогляду як спосіб хакнути життя

власне, сабж на іншому моєму щоденнику, де відриття

інші теж перекладають казна-як

Наважився спробувати перекладати з тих мов, за які хоч якось серйозно брався. Подробиці на моєму „технічному“ щоденнику.

Перехакнув…

У намаганні покращити якість життя за допомогою невеличких секретів можна перегнути палку…
Коротше, ось тут допис про анти-хак (на іншому сайті)

версії…

Я був цілком переконаний, що його нема нашою солов’їною (так, згоден, місцями загрубо). Нема взагалі. Через то з великим запалом взявся перекладати. І таки переклав, як деякі всигли переконатись. А виявляється, якийсь хлопака з Франківська з чудовим псевдо Andy_aka_Andy переклав саме це оповідання рік тому. І гарно переклав,Аби знав раніше, взявся би за щось інше. Отаке…

Переклад К. Доктороу "Виґуґлений"

Як повідомлялось декілька днів тому, я приступив до перекладу оповідання Корі Доктороу "Scroogled".
На жаль, на заклик до сумісної роботи ніхто не відізвався, але переклад було закінчено і без допомоги.
Роботу опубліковано, приємного читання. (Або пряме посилання: http://wp.me/PwzGv-1u)

Розпакувати архів у окрему директорію

Вирішив невеличку проблему з автоматичним створенням директорій під час розпакування файлів. Подробиці для цікавих тут

ти мєня уважаєш?

— Юра, ти мєня уважаєш?
— Не то слово, я гордий, що українець.

Читання на комп’ютері

Тут даю короткий огляд прог для читання ел. книг (у FB2) під GNU/Linux, ось тут його дещо доповнюю, а у цій статті перераховую, чим можна читати з екрана швидко.

Крім того, тут ще блок посилань на «Дюну» Герберта Френка

таки пацює...

Йдучи додому після плідно проведеного дня, декілька разів ледь не впав, зашпортнувшись за нерівності тротуарів. На вулиці не горів жоден ліхтар. Крім того, у страшних бетонних дев’ятиповерхівках лише тьмяно світило декілька вікон — свічки і батарейкові ліхтарики. Великий шмат міста був без світла якраз у ту пору, коли люди зазвичай дивляться вдома новини.
Я щасливий, що не маю телевізора. Крім того, я майже перестав слухати гарне інформаційне радіо «Ера» і давно не читаю інтернет-преси (крім новин Лінуксцентра та іноді новин з Мембрани). Мене мало б наповнювати почуття впевненості, бо великі плакати скрізь у місті мені повідомляють, що країну таки щось врятує. І що вона працює. Проте, впевненості і надії це не вселяє, а якось навіть відлякує. Не по справжньому, а як у фільмі жахів, чи як у трілері. Бо ж працює вона, мов зомбі. Навколо, якщо вірити плакатам, киплять такі шаленні страсті: вони заважають, балакають, блокують, роблять усяку гидоту, а вона чомусь не посилає їх на цензура у відрадження, не плює на все, а працює, сердешна. Напевно, налякав хто, чи травма психологічна, чи ще щось, але це явно неадекватна поведінка.

Ручна праця

see more Engrish

Hand-job — це акт фапу іншою людиною
Hand-work — це ручна праця

Церковь во II веке

Дальнейшее распространение христианства

Во II веке появляются два новых церковных центра. Первым из них был Лион, где утверждается восточная, Иоанновская традиция с греческим языком через епископов Пофина и Иринея, учеников Попикарпа Смирнского.

Вторым новым центром был Карфаген, около современного Туниса. К 180 году в ело области уже было 70 епископских кафедр. Карфагенская Церковь в конце века впервые внесла в христианскую мысль и богословие латинскую терминологию, что имело впоследствии очень большое значение для выражения двух различных христианских мировоззрений: восточного и западного.

Символ Христа - птица, собирающая птенцов под крылья. Мозаика на престоле в монастыре Слез Господних на горе Елеон

Рим во II веке оставался старшей и авторитетнейшей из апостольских общин, но не претендующей еще на главенство.

Христианские общины были настолько крепки духом и организованы, что могли способствовать распространению христианства. Особенно влияла на рост христианства высоконравственная жизнь христиан. Св. Иустин Философ, писатель II века, говорит об этом так: "Мы можем представить вам многих, которые обратились к вере потому, что или по соседству видели степенность христиан в обыкновенной жизни, или во время путешествия были свидетелями их терпения среди всякого рода неприятностей, встречавшихся на дороге, или узнавали их лучше, ведя с ними дела".

В своих трудах Иустин Философ дал много подробностей о том, как молились христиане в его время. Общая схема богослужений та же, что и в наше время: пение псалмов, чтение отрывков из Священного Писания Ветхого и Нового Завета, проповедь, общая молитва, лобзание мира, приношение хлеба и вина, молитва над ними и освящение их, причащение и благодарение.

Гонения на христиан со стороны языческих императоров во II веке

При имп. Траяне (98-117) потерпели, в числе многих христиан, свт. Фока, еп. Синопский (память 5.10 н.ст.), равноап. Фекла, ученица ап. Павла, которая была первой отшельницей (память 7.10 н.ст.); св. Симеон, еп. Иерусалимский, 120-летний старец, преемник по кафедре св. ап. Иакова (память 10.05 н.ст.).

Имп. Адриан (117-138) гонения продолжал, но он принял меры для обуздания неистовств толпы против христиан.

Преемник Адриана, Антонин Пий (138-161) продолжал его политику в отношении христиан.

При сильных гонениях в царствование Марка Аврелия (161-180) принял мученическую смерть в Риме св. Иустин Философ (память 14.06 н.ст.) и его ученики. В Смирне был замучен св. Поликарп, еп. Смирнский. Он был сожжен на костре язычниками и иудеями. Когда костер был зажжен, пламя вздулось и окружило мученика наподобие сияния. Видя, что пламя не действует, один из исполнителей казни поразил св. Поликарпа мечем.

Тогда кровь из его тела полилась в таком количестве, что погасила пламень костра. (Память 8.03 н.ст.).

Сын Марка Аврелия Коммод (180-192) не продолжал политики отца в отношении христиан.

Ересь гностицизма

Уже ап. Иоанн Богослов опровергал учение гностика Керинфа, но только во II веке гностицизм ("гнозис" в переводе с греческого - познание) получил свое полное развитие.

Первым крупным гностиком был Василид, распространявший свое учение в Александрии около 125 года. Он поставил вопрос о происхождении зла и утверждал, что не бывает страдания без причины. Отсюда его отрицание Голгофской жертвы и искупления.

Валентин продолжал развивать и углублять учение Василида. Он проповедовал в Риме между 136 и 165 годами, распространяя учение
о Зонах и о Божественной мудрости Софии. Христос и Дух Святой, по его утверждению, Зоны (высшие духовные существа).

Птоломей и Ераклион, ученики Валентина, учили о среднем божестве между злом и добром - Демиурге. Излюбленным местом был для них рассказ о Самарянке. Бог дух, по их толкованию, это Бог-Добро; Бог, поклоняемый в Иерусалиме, Демиург; Бог самарян, бог зла — диавол. Люди делятся на три категории: духовных, душевных и материальных.

Гностики разделились в течение века на множество школ и сект. С ними боролись св. Ириней Лионский, Климент Александрийский и Тертуллиан.

Ересь маркионизма

Основатель учения Маркион считал, что Церковь должна была отказаться
От Ветхого Завета вместо того, чтобы принять его. В 144 году Маркион основал свою антицерковь и опубликовал свое лжеевангелие, которое назвал "Антитезой". В ней он старался доказать, что Бог евреев - не Бог христиан, что между Ветхим и Новым Заветом существует противоречие (антитеза). Из Нового Завета он оставлял только Евангелие от Луки и часть посланий ап. Павла, которые толковал по-своему. Строгий аскет и человек примерной жизни, Маркион повсюду имел исключительный успех, и Церкви пришлось усердно с ним бороться. Его последователи век спустя соединились с другим антихристианским учением - манихейством.

Монтанизм (секта лжепророков)

Согласно учения монтанизма, первое место в религиозном служении
должно быть дано пророчеству и личному вдохновению. Уже ап. Иоанн Богослов предупреждал о ложных пророках и указывал на признаки ложных духов, но пророчество всегда имело в Церкви большое значение, так же, как и вера в близкое пришествие Спасителя. Еще в апостольское время были случаи личного религиозного откровения, а потому трудно было для людей неопытных отделить истинное пророческое учение от ложного.

Проповедник Монтан объявил себя "Параклетом", утешителем. Его учение распространилось по всей империи, захватило Галлию и Рим, где были основаны общины монтанистов, "духовных христиан", отрицавших Церковь и следовавших только своему личному вдохновению.

Церковь боролась с ними очень решительно, созвала против них первые соборы и вскоре преуспела, но в начале III века в монтанизм был увлечен апологет христианства Тертуллиан, который сделался упорным врагом Церкви.

Диакон

Александр Мусин

Другий монітор для Aspire One

Сидячи на дивані, біля якого стояв вільний кавовий столик, задумалось приладнати другий монітор до мого нетбука з лінуксом. В загашниках лишилась стара CRT 17-ка, на столику цілком вміщується.
Аби кожного разу, коли вона підключається до нетбука, не треба було перезапускати Х, наробив ось такий скриптик. Він запитує про розширення, частоту оновлення і положення монітора відносно нетбука, і з зібраними параметрами запускає xrandr. Для роботи скрипта треба лише xrandr i zenity


#!/bin/sh
/usr/bin/xrandr | grep "VGA connected"
if [ $? = 0 ] ; then
zenity --info --title "VGA status" --text "VGA connected, select position, resolution and refresh rate" || exit 0

#create $resolution, or exit if cancelled
resolution=`zenity --title="resolution" --list --radiolist --column "select" \
--column "resolution" TRUE 1024x768 FALSE 800x600`
if [ $? = 1 ]; then
exit 0
#create $refresh, or exit if cancelled
else
refresh=`zenity --title="refresh" --list --radiolist --column "select" \
--column "rate" TRUE 85 FALSE 75 FALSE 60`
if [ $? = 1 ]; then
exit 0
#create $position, or exit if cancelled
else
position=`zenity --title="position" --list --radiolist --column "select" \
--column "where" TRUE "right-of LVDS" FALSE "left-of LVDS"`
if [ $? = 1 ]; then
exit 0
#run xrandr with collected parameters
else
/usr/bin/xrandr --output LVDS --auto \
--output VGA --mode $resolution --rate $refresh --$position
fi
fi
fi
else
zenity --title "VGA status" --warning --text "No VGA connected, back to single screen"
/usr/bin/xrandr --output LVDS --auto --output VGA --off
fi


Оглянувшись...

Вінниця, останній день.

Два тижня проминули доволі швидко. Звісно, з огляду на мою „страшенну любов” до рідного міста, сплинули вони далеко не як один день. Але й не так, як на початку гадалось — що перебування тут видаватиметься роком.

На вулиці, як годиться, траплялись випадкові приємні зустрічі, і, на щастя, не так багато, як бувало раніше. Колишні одногрупниці з універу, чиїх імен я не пам’ятав і в роки навчання, не траплялись. Трапився давній знайомий Андрій, з яким підтримувались доволі близькі стосунки, і за якого я навіть почував якусь відповідальність, а потім якось плюнулось (і на стосунки теж). Зустрівся колишній однокласник Сергій, з яким стосунки були доволі теплими, проте не дуже зрозумілими, і за якого відповідальності я не відчував, хоч і привів його, як йому здавалось, до церкви. Потім теж стосунки перервались надовго, а згодом пару коротких „привіт, як справи“ у асьці, пару дзвінків, здається, і все. І ось теж коротка випадкова зустріч, і „привіт, як справи“, теплі і радісні посмішки, і “бувай”.

З друзями і знайомими практично не зустрічався. З декількома людьми хотілось, але якось не склалось. Ще в Рівному домовився про зустріч з гарною сім’єю, взяв телефон, і залишив папірець на столі у офісі. Класично.

Навідали лише батьків і брата. При зустрічі з братом, як годиться, засів за вирішення швидкоруч створеної взаємними силами технічної проблеми, що мала глибокі наслідки. Йдеться про резервне копіювання даних з телефону і неможливість подальшого їх відновлення. Було цікаво і повчально, не очікувано вивчив невеличку купку нового про передачу унікодових символів у смс’ах, про хексдампи текстової інформації і решту надзвичайно цікавих і корисних для братніх стосунків речей. З дітьми його не фіга майже не поспілкувався, але мої дітлахи мали за цей час декілька гарних можливостей погратись зі своїми двоюрідними.

Завтра вночі потяг додому. Чомусь вже декілька років те чуже місто, в якому все якось дивно і багато що дуже просто, стало практично домом. Я там знаю усе, там усе вже має свою історію і будить свої спогади.

До наступної зустрічі, рідне місто.

Відпустка з понтом

Цього року Вінниця з найпершого дня гнітить. Звісно, гнітила і раніше, майже у всі попередні роки, як ми сюди приїздили, але цього року якось надто. Спершу аж до лихоманки, до цілком фізичної хвороби. Далі попустило, залишилось лиш відчуття легкого роздратування.

Ніби все як раніше, як тоді, коли ми жили тут. Мальовничо, зелено, мостовито й трамвайно. Відомий кожний закуток: ось там я вчився, тут з друзями ходив на рок-концерти, в цьому будинку на другому поверсі пробував влаштуватись на роботу, цією дорогою часто крокував пішки, аби помилуватись річкою, силуетами Старого Міста з одного боку, і за гарної погоди золотом П’ятничанської церкви — з іншого. А ось в цьому магазині, що нині під дзеркалами, сталлю та бетоном і з гарною бруківкою перед входом колись продавали чудові коржики-“язики”, і тоді, звісно, виглядав магазин геть не так, і були в ньому страшні алюмінієві двері. З безліччю місць зв’язаний цілий оберемок відчуттів і напівзгадок, деякі перебудовані місця викликають подив і трохи засмучений посміх як від згадки про щось давнє і приємне, чого вже ніколи не буде. Звісно, згадки ці чомусь більше згадки про настрій і відчуття, а не факти, а жалкувати можна лиш з того, що щось було давно, і це зайвий раз доводить швидкоплинність часу. Місто собі живе. Живе, як йому живеться.

У кожного міста своя вдача, свій характер. Вдачу цю осягнути важко, граней у неї астрономічні величини. Описати можна спробувати, але що не людина, то інший опис, бо серед безлічі рис до ока кидається те, мабуть, що тобі особисто найважливіше чи найогидніше.

Мене давно у Вінниці дратує нещирість і понт. Дратувало навіть тоді, коли я був підлітком, проте я не знав тоді визначити, що саме дратує, бо іншого нічого не бачив. А взнавши інше і трохи стверезівши в спершу чужім місті, серед інших рис, я вмію тепер покласти пальця саме на те, що дратувало і досі дратує мене. Понт не дає моєму місту розвинути у собі купу гарних речей, які прийшлись би йому вельми до лиця. Певно, тут час дати своє, хай кульгаве, визначення понту.

Понт — намагання людини удати з себе більш (або менш) успішну, зайняту, розумну, винахідливу тощо, ніж вона насправді є, з метою отримання вигоди з того, на кого справляється хибне враження.

Я жодним чином не хочу сказати, що нещирість і понт — найпомітніша риса у характері міста Вінниця, проте вона далеко не остання. Це не стільки видно у окремих людях (бо багато є справді щирих і дуже приємних доброзичливих людей), скільки у цілому місті як соціальній одиниці. Це навіть видно у магазинах, кафешках і ресторанчиках. Що персонал тобі майже не посміхається — це одне, проте вже звичне. Місце може бути гарне, і назва прикольна, і настрій щось купити чи перекусити є, а тобі не раді, і тому місце і назва — понт.

Сьогодні свіжий приклад. Лишили дітей моїм батькам. Так само завіз батькам дітей брат — цілій купі дітлахів разом має бути добре. Пішли по місту. Роздратування сховав в кишеню — я з дружиною, ми відпочиваємо, ми ходимо і витріщаємося скрізь, і показуємо пальцями, і згадуємо старе, і сміємося. У нас відпустка, ми стараємось гарно провести час. Зупинились біля місця, що дотепно зветься “Картопляна Хата” — “Potato House”. Якраз той випадок, коли чудова назва і гарне місце. І як легко зрозуміти, настрій перекусити у нас є. Перший звичний вияв понту — непривітна дівчина за касою, але це скрізь, це щось з місцевого калориту. Потім ціни. Цілком прийнятні і демократичні ціни, якщо вірити великій дошці над касою. Замовляємо. Фірмова картопля (печеня з телятиною і грибами) і буритос по-мексиканськи. Далі цікаве. Відповідаємо на пару простих (не дуже розбірливих і надто тихих — доводиться перепитувати) запитань, отримуємо номерок для очікування офіціанта з нашим замовленням, і збираємось платити — майже вдвічі більше від того, що можна було б очікувати після ознайомленням з апетитною інформацією над касою. Виявляється, то відповідь на додаткові запитання так недешево коштує. От тобі й знову ніби понт. Гаразд, хай так. Дивимось уважніше, що ми таке наповідповідали. Додаткову зелень і помідори у картоплю, плюс напівгостий соус, і зелень з помідорами у бурітос з гострим соусом. Ну й прекрасно, так має бути смачніше.
Смачно. Гарний посуд. Чекати зовсім мало, а враження, що готувалось не у мікрохвилях.
Проте помідорів у картоплі виявлено не було, напівгострий соус до картоплі за великого оптимізму можна було назвати максимум пікантним. А чому? Бо понт. Гострий соус до бурітос не в окремій тарілочці, а з начинкою під тортійа, чомусь карі-жовтого кольору та ледь-ледь гоструватий. І сметана, якщо й була — так само всередині, а не окремо для встромляння. З характерних приправ лиш часник і паприка, і, може, лиш трішечки кінзи (скоріше ні, ніж так). А гострого перцю ні сухими шматками, ні тим паче, соковитими кружальцями. Кумин відсутній повністю. Зате з твердим сиром був і сир м’який, що додавало цікавих відтінків смакові. На дошці це звалось бурітос по-мексиканськи. Не вистачило лиш двох слів: “з понтом”. От так було б гарно: “Бурітос по-мексиканськи з понтом і м’яким сиром”. Смачно і доволі ситно, але надто багато понту.

8. Атомне прощання

День номер останній

З нічного атомного міста в вікно дитячої на восьмому поверсі вривається прохолодний вітер першої ночі серпня 2009 року. Серпень! Проминув ще один рік, збіг швидко, як вечір зустрічі давніх друзів, яких доля порозкидала по світах. І хоч серпень — це загалом місяць для нових вражень, початок цьогорічного став відміткою закінчення нежданної пригоди, рискою під цілою купою дещо цікавих, хай і поки що не осмислених, вражень.

Пройшов останній день. У крові надлишок кофеїну, у м’язах і мозку страшенна втома, у серці — дружній настрій і терпкувато-солодкий присмак скорої розлуки з малознайомими людьми, з якими довелось з різних причин розділити тиждень життя. І з чиєю присутністю, ба навіть з необхідністю присутності, спочатку вчишся миритись, а потім починаєш з неї радіти. Останній день, як багато інших останніх днів в минулому. Такий самий, яких, певно, ще немало береже мені будущина.

Пора спати, з сім’єю, що нас гостинно розмістила, практично попрощались, подарунки роздано, імейлами обмінялись, сумку можна вважати спакованою (тобто, всі речі вмістились, а чи можна спосіб, в який то було досягнуто, віднести до пакування, стверджувати не наважусь). Фотки з камер скинуто в одну купу, купу накопійовано на флешки. Саша молодший, у кімнаті якого стоїть десктоп, удавав, що спить, проте чітко відчував, коли на його компі чіпають те, чого чіпати не дозволено, і роздратовано коментував шепіт Катьки з мамою Вікою.

Пастор Майк хропе, проте мені не заважає, і чутно його хропіння лише за тихішими моментами в композиціях в навушниках. Сім’я вляглась, світло кругом вимкнено. Вже майже дві години ночі, звідси ми їдемо в 06:45, тобто за чотири з гаком години, але мені кортить. Реальних подій я не запишу, проте хочеться зробити хоч який недосконалий, проте справжній, «документальний» відбиток відчуттів.

Страшно хотілось запостити повідомлення звідси, з Кузнецовська. Хоч би одне. Проте графік наших пересувань по регіону не дозволив добратись до інтернет-кафе. У пастора Саші на найманій квартирі інета нема, у тих людей, до яких було зручно йти вночі, теж не мали інета. Доводиться писати у текстовому редакторі і зберігати записи за кожен окремий день. Тільки не кожен день вистачало сил записувати.

Я повернусь додому, буду розбирати фотки, доводити до ладу купу хаотичних записів по ходу, і, певно, історії обростуть додатковими фактами. Проте, якщо зараз не записати, як воно відчувається, то розгубиться увесь настрій, і ніякі спогади, навіть і усіма вигодами цифрового прогресу, його до кінця відновити не зможуть.