Оглядаючись назад, даю шість порад для щасливого кохання між чоловіком і дружиною.
Читати тут

Вибір світогляду як спосіб хакнути життя

власне, сабж на іншому моєму щоденнику, де відриття

інші теж перекладають казна-як

Наважився спробувати перекладати з тих мов, за які хоч якось серйозно брався. Подробиці на моєму „технічному“ щоденнику.

Перехакнув…

У намаганні покращити якість життя за допомогою невеличких секретів можна перегнути палку…
Коротше, ось тут допис про анти-хак (на іншому сайті)

Переклад К. Доктороу "Виґуґлений"

Як повідомлялось декілька днів тому, я приступив до перекладу оповідання Корі Доктороу "Scroogled".
На жаль, на заклик до сумісної роботи ніхто не відізвався, але переклад було закінчено і без допомоги.
Роботу опубліковано, приємного читання. (Або пряме посилання: http://wp.me/PwzGv-1u)

Розпакувати архів у окрему директорію

Вирішив невеличку проблему з автоматичним створенням директорій під час розпакування файлів. Подробиці для цікавих тут

ти мєня уважаєш?

— Юра, ти мєня уважаєш?
— Не то слово, я гордий, що українець.

Читання на комп’ютері

Тут даю короткий огляд прог для читання ел. книг (у FB2) під GNU/Linux, ось тут його дещо доповнюю, а у цій статті перераховую, чим можна читати з екрана швидко.

Крім того, тут ще блок посилань на «Дюну» Герберта Френка

таки пацює...

Йдучи додому після плідно проведеного дня, декілька разів ледь не впав, зашпортнувшись за нерівності тротуарів. На вулиці не горів жоден ліхтар. Крім того, у страшних бетонних дев’ятиповерхівках лише тьмяно світило декілька вікон — свічки і батарейкові ліхтарики. Великий шмат міста був без світла якраз у ту пору, коли люди зазвичай дивляться вдома новини.
Я щасливий, що не маю телевізора. Крім того, я майже перестав слухати гарне інформаційне радіо «Ера» і давно не читаю інтернет-преси (крім новин Лінуксцентра та іноді новин з Мембрани). Мене мало б наповнювати почуття впевненості, бо великі плакати скрізь у місті мені повідомляють, що країну таки щось врятує. І що вона працює. Проте, впевненості і надії це не вселяє, а якось навіть відлякує. Не по справжньому, а як у фільмі жахів, чи як у трілері. Бо ж працює вона, мов зомбі. Навколо, якщо вірити плакатам, киплять такі шаленні страсті: вони заважають, балакають, блокують, роблять усяку гидоту, а вона чомусь не посилає їх на цензура у відрадження, не плює на все, а працює, сердешна. Напевно, налякав хто, чи травма психологічна, чи ще щось, але це явно неадекватна поведінка.

Оглянувшись...

Вінниця, останній день.

Два тижня проминули доволі швидко. Звісно, з огляду на мою „страшенну любов” до рідного міста, сплинули вони далеко не як один день. Але й не так, як на початку гадалось — що перебування тут видаватиметься роком.

На вулиці, як годиться, траплялись випадкові приємні зустрічі, і, на щастя, не так багато, як бувало раніше. Колишні одногрупниці з універу, чиїх імен я не пам’ятав і в роки навчання, не траплялись. Трапився давній знайомий Андрій, з яким підтримувались доволі близькі стосунки, і за якого я навіть почував якусь відповідальність, а потім якось плюнулось (і на стосунки теж). Зустрівся колишній однокласник Сергій, з яким стосунки були доволі теплими, проте не дуже зрозумілими, і за якого відповідальності я не відчував, хоч і привів його, як йому здавалось, до церкви. Потім теж стосунки перервались надовго, а згодом пару коротких „привіт, як справи“ у асьці, пару дзвінків, здається, і все. І ось теж коротка випадкова зустріч, і „привіт, як справи“, теплі і радісні посмішки, і “бувай”.

З друзями і знайомими практично не зустрічався. З декількома людьми хотілось, але якось не склалось. Ще в Рівному домовився про зустріч з гарною сім’єю, взяв телефон, і залишив папірець на столі у офісі. Класично.

Навідали лише батьків і брата. При зустрічі з братом, як годиться, засів за вирішення швидкоруч створеної взаємними силами технічної проблеми, що мала глибокі наслідки. Йдеться про резервне копіювання даних з телефону і неможливість подальшого їх відновлення. Було цікаво і повчально, не очікувано вивчив невеличку купку нового про передачу унікодових символів у смс’ах, про хексдампи текстової інформації і решту надзвичайно цікавих і корисних для братніх стосунків речей. З дітьми його не фіга майже не поспілкувався, але мої дітлахи мали за цей час декілька гарних можливостей погратись зі своїми двоюрідними.

Завтра вночі потяг додому. Чомусь вже декілька років те чуже місто, в якому все якось дивно і багато що дуже просто, стало практично домом. Я там знаю усе, там усе вже має свою історію і будить свої спогади.

До наступної зустрічі, рідне місто.

Відпустка з понтом

Цього року Вінниця з найпершого дня гнітить. Звісно, гнітила і раніше, майже у всі попередні роки, як ми сюди приїздили, але цього року якось надто. Спершу аж до лихоманки, до цілком фізичної хвороби. Далі попустило, залишилось лиш відчуття легкого роздратування.

Ніби все як раніше, як тоді, коли ми жили тут. Мальовничо, зелено, мостовито й трамвайно. Відомий кожний закуток: ось там я вчився, тут з друзями ходив на рок-концерти, в цьому будинку на другому поверсі пробував влаштуватись на роботу, цією дорогою часто крокував пішки, аби помилуватись річкою, силуетами Старого Міста з одного боку, і за гарної погоди золотом П’ятничанської церкви — з іншого. А ось в цьому магазині, що нині під дзеркалами, сталлю та бетоном і з гарною бруківкою перед входом колись продавали чудові коржики-“язики”, і тоді, звісно, виглядав магазин геть не так, і були в ньому страшні алюмінієві двері. З безліччю місць зв’язаний цілий оберемок відчуттів і напівзгадок, деякі перебудовані місця викликають подив і трохи засмучений посміх як від згадки про щось давнє і приємне, чого вже ніколи не буде. Звісно, згадки ці чомусь більше згадки про настрій і відчуття, а не факти, а жалкувати можна лиш з того, що щось було давно, і це зайвий раз доводить швидкоплинність часу. Місто собі живе. Живе, як йому живеться.

У кожного міста своя вдача, свій характер. Вдачу цю осягнути важко, граней у неї астрономічні величини. Описати можна спробувати, але що не людина, то інший опис, бо серед безлічі рис до ока кидається те, мабуть, що тобі особисто найважливіше чи найогидніше.

Мене давно у Вінниці дратує нещирість і понт. Дратувало навіть тоді, коли я був підлітком, проте я не знав тоді визначити, що саме дратує, бо іншого нічого не бачив. А взнавши інше і трохи стверезівши в спершу чужім місті, серед інших рис, я вмію тепер покласти пальця саме на те, що дратувало і досі дратує мене. Понт не дає моєму місту розвинути у собі купу гарних речей, які прийшлись би йому вельми до лиця. Певно, тут час дати своє, хай кульгаве, визначення понту.

Понт — намагання людини удати з себе більш (або менш) успішну, зайняту, розумну, винахідливу тощо, ніж вона насправді є, з метою отримання вигоди з того, на кого справляється хибне враження.

Я жодним чином не хочу сказати, що нещирість і понт — найпомітніша риса у характері міста Вінниця, проте вона далеко не остання. Це не стільки видно у окремих людях (бо багато є справді щирих і дуже приємних доброзичливих людей), скільки у цілому місті як соціальній одиниці. Це навіть видно у магазинах, кафешках і ресторанчиках. Що персонал тобі майже не посміхається — це одне, проте вже звичне. Місце може бути гарне, і назва прикольна, і настрій щось купити чи перекусити є, а тобі не раді, і тому місце і назва — понт.

Сьогодні свіжий приклад. Лишили дітей моїм батькам. Так само завіз батькам дітей брат — цілій купі дітлахів разом має бути добре. Пішли по місту. Роздратування сховав в кишеню — я з дружиною, ми відпочиваємо, ми ходимо і витріщаємося скрізь, і показуємо пальцями, і згадуємо старе, і сміємося. У нас відпустка, ми стараємось гарно провести час. Зупинились біля місця, що дотепно зветься “Картопляна Хата” — “Potato House”. Якраз той випадок, коли чудова назва і гарне місце. І як легко зрозуміти, настрій перекусити у нас є. Перший звичний вияв понту — непривітна дівчина за касою, але це скрізь, це щось з місцевого калориту. Потім ціни. Цілком прийнятні і демократичні ціни, якщо вірити великій дошці над касою. Замовляємо. Фірмова картопля (печеня з телятиною і грибами) і буритос по-мексиканськи. Далі цікаве. Відповідаємо на пару простих (не дуже розбірливих і надто тихих — доводиться перепитувати) запитань, отримуємо номерок для очікування офіціанта з нашим замовленням, і збираємось платити — майже вдвічі більше від того, що можна було б очікувати після ознайомленням з апетитною інформацією над касою. Виявляється, то відповідь на додаткові запитання так недешево коштує. От тобі й знову ніби понт. Гаразд, хай так. Дивимось уважніше, що ми таке наповідповідали. Додаткову зелень і помідори у картоплю, плюс напівгостий соус, і зелень з помідорами у бурітос з гострим соусом. Ну й прекрасно, так має бути смачніше.
Смачно. Гарний посуд. Чекати зовсім мало, а враження, що готувалось не у мікрохвилях.
Проте помідорів у картоплі виявлено не було, напівгострий соус до картоплі за великого оптимізму можна було назвати максимум пікантним. А чому? Бо понт. Гострий соус до бурітос не в окремій тарілочці, а з начинкою під тортійа, чомусь карі-жовтого кольору та ледь-ледь гоструватий. І сметана, якщо й була — так само всередині, а не окремо для встромляння. З характерних приправ лиш часник і паприка, і, може, лиш трішечки кінзи (скоріше ні, ніж так). А гострого перцю ні сухими шматками, ні тим паче, соковитими кружальцями. Кумин відсутній повністю. Зате з твердим сиром був і сир м’який, що додавало цікавих відтінків смакові. На дошці це звалось бурітос по-мексиканськи. Не вистачило лиш двох слів: “з понтом”. От так було б гарно: “Бурітос по-мексиканськи з понтом і м’яким сиром”. Смачно і доволі ситно, але надто багато понту.

8. Атомне прощання

День номер останній

З нічного атомного міста в вікно дитячої на восьмому поверсі вривається прохолодний вітер першої ночі серпня 2009 року. Серпень! Проминув ще один рік, збіг швидко, як вечір зустрічі давніх друзів, яких доля порозкидала по світах. І хоч серпень — це загалом місяць для нових вражень, початок цьогорічного став відміткою закінчення нежданної пригоди, рискою під цілою купою дещо цікавих, хай і поки що не осмислених, вражень.

Пройшов останній день. У крові надлишок кофеїну, у м’язах і мозку страшенна втома, у серці — дружній настрій і терпкувато-солодкий присмак скорої розлуки з малознайомими людьми, з якими довелось з різних причин розділити тиждень життя. І з чиєю присутністю, ба навіть з необхідністю присутності, спочатку вчишся миритись, а потім починаєш з неї радіти. Останній день, як багато інших останніх днів в минулому. Такий самий, яких, певно, ще немало береже мені будущина.

Пора спати, з сім’єю, що нас гостинно розмістила, практично попрощались, подарунки роздано, імейлами обмінялись, сумку можна вважати спакованою (тобто, всі речі вмістились, а чи можна спосіб, в який то було досягнуто, віднести до пакування, стверджувати не наважусь). Фотки з камер скинуто в одну купу, купу накопійовано на флешки. Саша молодший, у кімнаті якого стоїть десктоп, удавав, що спить, проте чітко відчував, коли на його компі чіпають те, чого чіпати не дозволено, і роздратовано коментував шепіт Катьки з мамою Вікою.

Пастор Майк хропе, проте мені не заважає, і чутно його хропіння лише за тихішими моментами в композиціях в навушниках. Сім’я вляглась, світло кругом вимкнено. Вже майже дві години ночі, звідси ми їдемо в 06:45, тобто за чотири з гаком години, але мені кортить. Реальних подій я не запишу, проте хочеться зробити хоч який недосконалий, проте справжній, «документальний» відбиток відчуттів.

Страшно хотілось запостити повідомлення звідси, з Кузнецовська. Хоч би одне. Проте графік наших пересувань по регіону не дозволив добратись до інтернет-кафе. У пастора Саші на найманій квартирі інета нема, у тих людей, до яких було зручно йти вночі, теж не мали інета. Доводиться писати у текстовому редакторі і зберігати записи за кожен окремий день. Тільки не кожен день вистачало сил записувати.

Я повернусь додому, буду розбирати фотки, доводити до ладу купу хаотичних записів по ходу, і, певно, історії обростуть додатковими фактами. Проте, якщо зараз не записати, як воно відчувається, то розгубиться увесь настрій, і ніякі спогади, навіть і усіма вигодами цифрового прогресу, його до кінця відновити не зможуть.

3. Атомний урок оптимізму

День недільний

Третім днем була неділя. У неділю, як завжди буває, з ранку було зібрання, де зійшлося майже 60 чоловік. Дядько-американець проповідував, я перекладав. Потім дядькові хотілось зустрічатись з людьми особисто, але це було не дуже цікаво перекладати, оскільки він весь час після двох чи трьох фраз збивався на проповідь, і починав всовувати кліше з Біблії. Люто нєнавіжу.

Ввечері у домі пастора зібрались два гостя і два перекладача. Погомоніли, виїли цілу купу добра і розійшлись спати.
Проте, перед вечірньою зустріччю була ще одна подія, про яку слід було б розповісти детальніше.

Ще по дорозі сюди ми зустріли дівчину-інваліда з мамою. Вони повертались із табору для людей з особливими потребами до Кузнєцовська. Потім, наступного дня, ми зустрілись із ними у приміщенні якоїсь общаги під час проведення чергової зустрічі громадської організації з захисту прав інвалідів та їх пристосування до життя серед широкого суспільства. Власне, на зустрічі була тільки мама дівчини, сама дівчина залишилась вдома. Проте і без неї було важко не розплакатись. Хлопець 28 років з церебральним паралічем, практично нерухомий без сторонньої допомоги, що заробляє на життя собі і мамі написанням програм та розробками для вебу. Хлопець 22 років, у якого не працює права сторона, проте він правша, навчає дітей малюванню і продає свої художні роботи.
Хлопчина 15 років, якого оперували не один десяток разів, без візка практично не мобільний, що сам з різних запчастин може собі візок, який буде точно йому підходити під усі його потреби.
Зустріч з усіма цими людьми була чимось неймовірним. Вона викликала і захоплення, і сором. І натхнення, і жаль.
Так от, у неділю ми після церкви пішли додому до дівчини на ім’я Яна, з якою зустрічались напередодні, і чия мама очолює громадську організацію для інвалідів. Розмова з Яною вразила мене ще більше, бо тут була лише вона, і вся увага була сконцентрована на ній. Такої кількості оптимізму і почуття і спокійного ставлення до себе самого (чи самої) я не зустрічав дуже давно. Таке було відчуття, що ця дівчина не інвалід з церебральним паралічем, позбавлена можливості навіть чашку піднести до рота, аби з неї попити, а цілком успішна людина, яка не бачить перед собою реальних перешкод і досягає усього наміченого. Її відповідей треба чекати, бо мовлення дається їй великою працею, проте вона зусім не комплексує, і з радістю викидає заморочені жарти, які треба доволі уважно слухати, щоб зрозуміти, проте від яких стає дуже смішно. І так само без будь-якої зайвої сором’язливості сміється, коли сміються усі.

Ці дві зустрічі були мов цеберко холодної води на сонну наглу морду. Досить віддаватись декадансу, досить плекати депресивні думки, мріяти про небуття чи темряву. Коли дівчину запитали, що найбільше любить вона робити, та відповіла: «Жити».

2. Атомне розчарування

День номер два

Пройшов другий день у Кузнєцовську. Таке відчуття, що я даремно погодився, і на цю термінову роботу згодився би хто завгодно, будь-який інший перекладач. Наступного разу питатиму більш докладно, що саме має відбуватись. А так повірив, що справді щось невідкладне і важливе, а тут просто дитячий табір десь у селі, і дядько має розважати дітлахів. Щоправда, він має по вечорах десь бувати на всяких спілкуваннях, але й то могло перекладатись ким завгодно.

Удень їздили далеко на Полісся дивитись табірний комплекс, що до чого, запланувати роботу та інше. У лісі гарно, повно чорниць і комарів. Посеред галявини у сосновім лісі поставлять намети. Ями викопано, а з дощок і клейонки збудовано маленькі хатки — туалети для табору готові. Цікаво, чи додумаються вони їх закопати і розібрати після закінчення табору?

У селі куплено хату церквою з Кузнецовська, у хаті працює реабілітаційний центр для наркоманів та алкоголіків. Коло хати лісопилка, в селі така ледь не в кожнім дворі. Село невеличке, більшість населення — п’ятидесятники. У хаті можна жити, проте до розуму вона ще не доведена. Всередині, ховаючись від спеки, засіла за плануванням і практичною підготовкою до табору чималенька група людей. Одні встановлюють газового балона і плиту на вулиці, інші вкопують ніжки для додаткових столів та лав, де їстимуть діти. Було б добре довести до розуму душову, але чомусь ніхто не поспішає.

Зайшов в кімнату, де стоїть диван. Декілька чоловік розбирають різний мотлох для табору. Розговорились про церкви. Інша перекладачка, що приїхала сюди, теж є вихідцем з баптистської церкви, проте прийшла вона не до історичного християнства, а до “простих церков” — де двоє чи троє. Хоча з аргументами я не згоден, логіка зрозуміла. Євангелічні церкви, якщо вони чесні і послідовні, мають набувати таких форм. Повна послідовність мала привести б до відмови від пасторських обов’язків, обов’язкового хрещення, спрощення того, що називається таїнствами, майже до повного знищення. Хоч я й не визнаю такого розвитку, я поважаю. Так принаймні чесно.

1. Атомні пригоди

День номер раз

Сумку складено за годину. В останню хвилину згадується про чисті шкарпетки і спіднє на цілий тиждень. Ну що ж, непогано. Було б прикро згадати про це через дві години по від'їзду. Пройшло лише 10 годин відтоді, як мене покликано в дорогу. Дружина позаду, діти позаду. Так само позаду робота і колеги, проте ці останні мене майже не хвилюють. До кінця робочого року лишився тиждень, мо’, трохи більше, а далі серпень і відпустка.

Проте допрацювати до неї спокійно і без пригод не вдалось — мене викликав обласний пресвітер у невідкладній справі перекладати якихось сектантів з-за кордону, що прибули сюди у якихось сектантських справах. Сектанти, здебільшого, — то люди цілком приємні, коли у них не “хрістіанство” головного мозку. У мене сектантка дружина, і брат, і вся родина з татового боку, і всі колеги. Прекрасні люди. І я сам теж сектант, по великому рахунку, якщо формально до цього діла підходити. Що тільки доводить той факт, що сектанти— то доволі приємні люди. Так чи інак, але вкотре опиняюсь у атомному містечку. Проте, якщо ти живеш на Рівненщині, то у атомних містечках не бувати якось не личить.

До Кузнецовська їхати довго. Коли спека,а у автобусі з якоїсь дурнуватої причини закриті вікна (напевно, релігія не дозволяє відкрити), то здається, що тебе поволі тушкують, щоб ти був соковитим і смачненьким.

Вигляд димарів ще здалеку, кілометрів за 20, будить спогади про попередні поїздки на рівненське Полісся, і надії недаремно проведений тут час цього року.

В Кузнецовську, як ми приїхали, одразу було молитовне зібрання, доволі гарне і динамічне. Співали, читали і розмірковували, молилися маленькими групками і вкупі.

Потім вечеря у домі пастора, а потім вільний час у своїх справах. Зі мною в кімнаті дядько-пастор з США, іменем Майк Мюллінз, вперше за кордоном, дуже хвилюється. Весь час про все розпитує, про все хоче знати, навіть про якісь цікаві такі речі, наприклад, до скількох годин п'яна молодь буде зависати на вулиці. Я його заспокоюю, що, мовляв, усе буде нормально, і не слід перейматись цими дрібницями. Він шуткує, деякі жарти виходять навіть нічого, і здається, серйозних симптомів культурного шоку не спостерігається.

Дзвоню дружині, думаю трохи ще почитати, і йти спати. Завтра новий день, нові турботи. Щоправда, за такої спеки і кількості п’яного народу, що відтягується у п’ятницю після довгого тижня на станції, не знаю, чи скоро вдасться заснути.

Квітень кінчається...

Повертаюсь додому з англійської групи. Чомусь студенти, що менше року тому не могли сказати двох слів, зараз говорять більш-менш вільно, принаймні, більш-менш правильно. А от інші студенти, що 6 місяців тому мали за плечима практику вивчення мови, яка вимірюється роками, так і не зробили значного прориву. Ілюзія знань, що набулась за весь той довгий час, стала такою приємною, і розлучатись з нею на якісь аматорській групі нема бажання.

На вулиці кінчається квітень. Це коли вже навіть ввечері буває тепло, коли на деревах крім квіту ще є молода і така зворушлива зелень -- як дитя, яке вже не мале, але ще й не підліток.

Це пора, коли все навколо говорить радіти життю, а у тебе стара звичка відчувати занепад і плекати депресивні думки.

Це коли світло ліхтарів вже не скрізь проникає на тротуари, бо скелети крон обростають м'язами.

Це коли попереду два тижні, в яких купа вихідних.

Це коли особливо відчуваєш, що час, зараза, тече надто швидко.

Це ще до дідька всього різного, чого не вмієш описати словами, і від чого не хочеться нічого робити. Нічого справжнього, а лиш десь сидіти, де б було багато флори, пити кефір і читати наукову фантастику.

Кінець квітня -- це час, коли колись давно я говорив з деревами на бульварику, де жила моя тоді добра знайома (а нині моя добра дружина), і ті дерева відповідали мені, бо були, як і я, поки що не закохані, але вже й не байдужі.

В кінці квітня колись я продав барабани  Amati в дуже пристойному стані, аби купити свій перший комп: Pentium MMX 166, 32Мb RAM, 512Kb video (без 3D, звісно), 2Gb HDD ітеде в цьому напрямку. ...

Кінець квітня -- це коли згадуєш про Чорнобиль, і коли відчуваєш якийсь гіркуватий присмак від того згадування. (А тепер, згадавши, що у СТАЛКЕРа я не грав ні разу, присмак став не просто гіркуватим, а від нього тхне так, мов у когось в роті підгниває запущений каріес)

В квітні 2007, ближче до кінця місяця, вперше по двох роках використання Debian Stable, після оновлення Sarge дo Etch, перейшов на Debian Testing, і так триває й досі.

У кінці квітня 2009 знову став використовувати RPM-based Linux -- Fedora 10, i це, напевно, ознака мого морального падіння. Через рік я писатиму, скроріш за все, аналіз пройденого вже з глибокого морального дна, наприклад, з QNX...

Fedora таки...

Закінчилась попередня історія тим, що встановлено було на мій нетбук Fedora 10 XFCE spin.
Більшість працювало з коробки, трохи дороблено було там і тут, зібрано і встановлено acerhdf для контролю за роботою процесорного вентилятора, і ще декілька дріб'язкових речей. Суспенд і гайбернейт працюють задовільно. Вийшла гарна і доволі швидка система. 15 секунд завантаження не вийшло добитись, але згодом, може, зберу підігнане під машину ядро, і тоді буде швидше. Але й зараз система готова до роботи вже через 43 секунди після увімкнення (груб завантажує вибране по дефолту ядро без затримки, вікно привітання налаштоване так, щоб заходити в екаунт автоматично, без введення паролю).
Після встановлення виявилось, що є понад 300 мегабайт оновлень. І хоч скачались вони доволі швидко, власне оновлюється машина вже четверту годину. Сподіваюсь, то буде доволі нечастою операцією.
Єдине, що ще не зробив -- не налаштував спеціальні швидкі клавіші. У Linpus було гарно, з вигульками. А як це зробити у Fedora, ще не знаю. Але то не надто важливе.
На разі все.

Debian, чи все ж Fedora?

Весна! Квітень і Пасха. З кількості мужиків напідпитку (чи навіть остаточно п'яних) можна зробити висновок, що Христос, понімаєш, г-гик, всьо такі, понімаєш, воскрес. Сумно і прикро.

Тиждень відпустки за свій рахунок дає можливість оновити вдома компи. Дебіан тут, як завжди, безапеляційно рулєз. З налаштованим апт-кешером це просто саме задоволення. Але як у всякій гарній історії, знайдеться пару кайфоломів. У мене це Linpus на моєму недавно придбаному Acer Aspire One. Гарна машинка, маленька, доволі тихенька (якщо з acerfand), після всіх твіків цілком задовільна штука, а от з оновленнями холєра. До чого негарно цей Лінпус був зібраний недороблений розробниками в Айсері, жах. Звичайно, 15 секунд на завантаження -- це дуже гарно. Але ці 15 секунд -- це мабуть, і все, що утримувало мене від встановлення іншого дистра на машину. Щоразу, встановлюючи пакет з підключених репозитаріїв Федори 8 думаєш, а чи не зламаєш що у системі. Бо ж чуваки з Айсер повтуляли туди багато повз yum/rpm.

Найперше, що вирішив -- це те, що на нетбук буде встановлено інший дистр. Знайшов хавті по встановленню цілої купи всякого непотребу. Хоча з цілої купи мене цікавить лише джєдайське, тобто чисте і не кастомізоване. Тому всякі Мандріви і Убунті відпадають. Звичайно, з їхніх хавтів можна буде взяти пару гинтів і триків (якщо там будуть унікальні і корисні), але встановлювати систему буду чисту. ОпенЗузі теж не дуже цікавить, бо він, хоч і не паразит на чужому тілі, все ж дуже кастомізований. Отож, вибір лише з чотирьох: Debian, Fedora, Slackware, Arch (Google видасть більше, якщо шукати "acer aspire one distro_name").

Проте, перед початком будь-яких дій вирішив зробити копію нинішнього стану системи. Завжди корисно, якщо щось піде не так, за півгодини мати налаштовану машину. Для таких цілей є декілька інструментів, я вирішив скористатись Clonezilla, але десь прочитав про мультибутний диск, на якому, серед іншого, цей інструмент був. На жаль, диск був зроблений з розрахунку на syslinux, з яким у мене не дуже гарно все складається, і я вирішив переробити загрузчик на Grub. Задача виявилась доволі тривіальною:
1. Копіюємо вміст ісохи на флешку
2. Заходимо на змонтовану флешку (cd /media/usb)
3. Встановлюємо груб (grub-install --no-floppy --root-directory=. /dev/sda1)
4. Створюємо /media/usb/boot/grub/menu.lst
За основу я взяв файл конфігурації syslinux, тільки змінив записи на зрозумілі для груба.

Збекапилась система на флешку (у мене вона на 8Г, два розділа: один в 700М ext2, решта -- fat32) десь за 40 хвилин (диск у образ, bz2)

Тепер от качається Fedora 10 XFCE, зранку зготую з кеша новий перший диск для Debian Lenny (jigdo -- це ще одна епічна казка), і сяду вирішувати, що все ж таки ставити (бо Slackware i Arch поки будуть залишені, скоріш за все, без гідної уваги).

Софт для перекладачів

Вже з півроку курю сабж. Не просто сабж, а щоб обов'язково opensource/free(libre). Звичайно, то великий сором -- бути перекладачем багато років, і не тільки не використовувати в роботі спеціалізований софт, але й мати лише самі примітивні уявлення про те, якими інструментами користуються професійні перекладачі.

Я як почав копати, виявилось дуже багато цікавих речей. Виявилось, що локалізація -- це окремий підвид перекладу, і для неї використовуються інші інструменти, ніж для перекладу більш загального.

Тепер, по багатьох місяцях пошуків, вже маючи на руках добру купку різних інструментів, що може використовуватись у щоденній праці перекладача (і використовується), не можу позбутись одного враження. Таке буває, коли похапцем поїсиш чогось холодного, а потім в животі важко. Так і тут. Якийсь дискомфорт і важкість. І хоч не похапцем, і не дуже воно вже й холодне, але все воно якось незручно.

В результаті пошуків зроблено вибір на користь OmegaT. Подавай йому на вхід файли *.odf, ОмегаТ їх тобі шманає на фрагменти, підключити можна словники з майспелла (напевно, аспелл теж катіт), ти собі потихеньку перекладаєш, і коли кожен фрагмент перекладено, тиснеш кнопочку, що запускає виготовлення перекладених файлів. Зручно до жуті. Вперше перекладав так, щоб не звертати увагу на форматування. Не примушувати себе не звертати уваги, а просто не звертати -- форматування нема, перекладачеві його не видно. Проте після натиснення кнопочки в готових документах форматування точнісінько таке, як на вході.
Тут, звісно, є деякі нюанси. Наприклад, використання курсива в англійській часто має замінятись лапками в нашому перекладі. Але це справді нюанси, головне, що час зовсім не тратиться на вияснення того, навіщо текст було поміщено у центр табами чи пробілами, і, що значно гірше, на виправлення таких неподобств.

Літо, спека, купа пакунків...

З ким не зустрінусь, майже всі кажуть: "Сто років не бачились". З іншими хотілось би такою банальністю навіть обмінятись, та зустрітись ніяк не виходить. Але однаково все зводиться до того, що не бачились таки давно.

Коли не бачились, то заведено питати про новини. А про новини говорити не хочеться, бо новини не дуже цікаві, дуже марудні, і на них тратиться купа грошей і сил. Проте ось сьогодні закінчилась моя довготермінова епопея з переїздом. Тому є сподівання, що марудності в житті стане менше (сподівання ті, звісна річ, даремні), і що гроші стануть витрачатись в більш звичному режимі (певно, це сподівання - це ще більша дурня, ніж перше; хоча з огляду на те, що їх вже не лишилось, і перша декада місяця світить доволі відчутним мінусом, то можна з великою мірою вірогідності говорити про те, що динаміка витрачання грошей зміниться у бік стрімкого спаду), і що скоро можна буде відпочити і повернути розтрачені сили. От так от нецікаво усе, і питати про новини не варто.

Речі перевезено на нову квартиру, і після роботи піду дофарбовувати підлогу, підкручувати крани і робити всяке інше, чого до ладу я робити не вмію.

Нароблю телефоном знімків, і якщо матиму завтра чи десь на днях настрій, напишу про нову квартиру більше. Не тому, що то так цікаво, а так, аби не питали... Круто ж на запитання про справи кинути: "Про це у мене є на блоґові"