таки пацює...

Йдучи додому після плідно проведеного дня, декілька разів ледь не впав, зашпортнувшись за нерівності тротуарів. На вулиці не горів жоден ліхтар. Крім того, у страшних бетонних дев’ятиповерхівках лише тьмяно світило декілька вікон — свічки і батарейкові ліхтарики. Великий шмат міста був без світла якраз у ту пору, коли люди зазвичай дивляться вдома новини.
Я щасливий, що не маю телевізора. Крім того, я майже перестав слухати гарне інформаційне радіо «Ера» і давно не читаю інтернет-преси (крім новин Лінуксцентра та іноді новин з Мембрани). Мене мало б наповнювати почуття впевненості, бо великі плакати скрізь у місті мені повідомляють, що країну таки щось врятує. І що вона працює. Проте, впевненості і надії це не вселяє, а якось навіть відлякує. Не по справжньому, а як у фільмі жахів, чи як у трілері. Бо ж працює вона, мов зомбі. Навколо, якщо вірити плакатам, киплять такі шаленні страсті: вони заважають, балакають, блокують, роблять усяку гидоту, а вона чомусь не посилає їх на цензура у відрадження, не плює на все, а працює, сердешна. Напевно, налякав хто, чи травма психологічна, чи ще щось, але це явно неадекватна поведінка.