четвер, 27 вересня 2007 р.

Перших два розділи

Невелика казочка, поки що два розділи. Коментарів з радістю чекаю

-=1=-

Світати мало ще не скоро. Потяг вже відійшов, а ті, хто щойно тим потягом їхав, зараз квапливо сунули до виходу у місто, аби застати таксі. Таксисти були й тут, поміж тепер вже колишніх пасажирів, пропонували швидко і недорого доїхати куди треба. Серед усієї цієї метушні лише один чолов'яга йшов собі неквапливо до вокзалу, на пропозиції таксистів навіть не казав нічого, а просто хитав головою. Хто має у тому натреноване око, той помітив би, що чоловік цей був не звідси, скоріш за все, у місті вперше, і точно ненадовго. Його невелика дорожня сумка, доволі дешевенька, плащик, що перекинуто через руку, і згорнутий кольоровий буклет у руці, формат якого наштовхував на думку про мапу міста, видавав у чоловікові того, хто приїхав сюди з якихось нікчемних корпоративних справ.

Пройшов підземним ходом попід вокзалом, звернув туди, куди вказувало табло “Вихід у місто”. На привокзальні площі люду було немало, але здебільшого ті, хто чекали їхати, разом з тими, хто їх проводжав. Тих, хто приїхали, вже, здається, не було. І таксі, схоже, стало менше, бо машини стояли не щільно. Відійшовши від вокзалу, оглянувся назад, потім глянув на свій годинник. Було двадцять три по четвертій. Коли проходив повз ряд таксі, водій гукнув:

-- Куди їдемо?
-- Дякую, я пройдусь.
-- Ви що?! Глупа ж ніч, ще хто перестріне. Тут знаєте, як буває?
-- Ні, дякую. Мені недалеко.

Хоча то була неправда. Йти було таки далеченько. Водій знизав плечами, і пішов до сусідньої машини. Звідти линули звуки якось фільму з гугнявим перекладом.

Холод вересневої ночі заставив зняти плащика з руки і надягнути його. Сумку взято у руку, аби шлейкою не зробити на плащеві зморшок. Привокзальна площа наповзала на перехрестя, яке розходилось дорогами у три боки. Та, що йшла прямо, була гарно освітлена, з яскравими рекламними стендами по обидва боки, й зі старими липами, що вже почали жовтіти. Чоловік на хвильку зупинився, оглянув перехрестя, щось собі прикинув, і попрямував тією освітленою вулицею. Мапу він заховав до внутрішньої кишені плаща, плащ застібнув, і покрокував значно швидше, ніж коли йшов вздовж перону. Місцем його призначення був офіс ТОВ “Аврора ан-лімітед”, фірми, що спеціалізувалась на мережевій торгівлі ексклюзивною побутовою хімією та предметами особистої гігієни. Цього ранку у офісі фірми було заплановано проведення регіонального семінару, на якому чоловік мав надію бути удостоєним почесного звання менеджера середньої ланки. Як здавалось чоловікові, то було значне досягнення, що відкривало перед ним нові перспективи у особистому бізнесі. Приємні думки про збільшення прибутків втішало його, і за ними він не помічав, що за кожним його кроком слідкувала пара уважних хижих очей. Істота, якій ці очі належали, була чудово пристосована до нічного способу життя, і жодним своїм рухом чи звуком не видавала себе, хоч рухалась вона за чоловіком на дуже близькій відстані. Спритно пересуваючись від одного клаптика тіні до іншого, час од часу ховаючись у кронах старих лип або за карнизами і балконами будинків вздовж вулиці, вона весь час, від самого перону, залишалась від чоловіка на віддалі у кілька метрів. Аби чоловік той не був цілком захоплений думками про свій кар'єрний ріст, він неодмінно відчув би небезпеку. Та необачність його і замріяність грали на руку хижакові.

Чоловік підійшов до старої поліклініки. Вона не працювала, там йшов ремонт, і схоже було, що після ремонту це вже буде не медичний заклад, а новенький бізнес-центр, у якому будуть здаватись в оренду торгові і офісні площі. Тротуар вздовж поліклініки був загороджений дерев'яним пофарбованим у зелене парканом, а для руху пішоходів було зроблено вузенький коридорчик. За метр до того коридорчика чоловік зупинився, оцінюючи, як краще йти далі: через вузький прохід, в якому було темно і брудно, чи вийти на дорогу і обминути незручну ділянку. По дорозі з усього було йти краще, проте аби туди вийти, потрібно було перелізти невисоку металеву загорожу, що відділяла проїжджу частину від тротуару. І тої малої хвильки, поки він думав, вистачило хижакові, аби стрімко налетіти на чоловіка, збити його з ніг, схопити за чуприну і щосили вдарити головою об землю. Якраз тієї миті по дорозі промчало нічне таксі, і водій краєм ока побачив, що нічний перехожий, не маючи на те ніяких видимих причин, падає на землю, ніби збито його якимось потужним поштовхом.

-- Ну і дурень, що не поїхав зі мною! Я ж йому казав, вночі що хочеш може трапитись. -- сказав водій впівголоса і помчав далі.


-=2=-

Від чого він прокинувся — від холоду чи від болю, зрозуміти йому не вдалось. Сон минув різко, в одну мить. Все єство його відчуло, що пронизане воно заскорублостю, загубленістю, відчаєм і страшенним шумом, що мов хвилі розходився від лівої частини голови геть по тілу. Ні, то не шум, то біль, і така неймовірна млосність. Розкрив очі і жахнувся. Над ним стояли темні створіння, стояли і радились злою якоюсь мовою. Але ні, то не злі створіння, то силуети крон, і то не злі їхні очі так блищать, а холодні зорі, що між крон де-не-де видно. Спробував повернутись, але біль у голові не дуже давав. Думати було важко. В спину вперлась якась тверда річ, спина вся заніміла, а разом зі спиною руки і ноги, і тепер навіть щонайменший рух збуджував там цілий рій маленьких пекучих іскорок. Йому здалось, що його зв'язано і покладено на купу хмизу, десь назовні, серед дерев. Скільки пройшло часу з тих пір, як він крокував з вокзалу нічним освітленим проспектом, було невідомо, але чомусь здавалося, що зараз вже наступна ніч. Що його привело до такої думки, сказати було важко. Може, зорі. Хоча серед крон і не видно було повних сузірь, збоку, справа від нього, де дерева були трохи рідше, він взнав Воза. Зорі світили яскраво, він навіть здивувався. Вже й не згадати, коли востаннє на них дивився. За щоденними турботами на небо дивитись ніколи, а ще у місті з його ліхтарями і вікнами саме навіть намагання насолодитись виглядом нічного неба було марним. І сузірь, крім Воза, він вмів бачити лише два: Касіопею та Оріона. Та той вгаданий поміж крон Віз висів у небі не так, як прохолодного ранку, коли його було збито з ніг. Тоді Віз був “дишлом” майже до землі, ніби його хто на те дишло поставив, а зараз він гарненько так висів, хіба лише трохи нагнуто. Тобто, десь година ночі, і пройшло він тієї несподіваної пригоди щонайменше майже доба. Невже цілу добу він був непритомний? Треба згадати, що сталось, і тоді, може, стане трохи зрозуміліше, де він, і що відбувається.

Подумати і згадати не вдалось. Раптом щось вхопило його за ногу, потім, не відпускаючи її, за другу, і потихеньку потягнуло з купи хмизу. Чоловік спробував буцнути ногами, та цей намір спричинив колючий і різкий біль у спині, від якого він майже знову знепритомнів.

-- Ану відпусти мене, гидото! - щосили заволав він, думаючи принаймні злякати те, що його тягнуло. -- Зараз я тебе!...

Він стиснув зуби і став борсатись, не звертаючи уваги на біль. Всього його огорнув такий жах, який він відчував хіба що в глибокому дитинстві, коли йому снились нічні кошмари.

-- Е хихчи, похано е уде. Мі е оодні. — Прогарчало те, що тягнуло його. Від переляку чоловік не розібрав, що то були слова, і не просто слова, а слова його рідної мови, хай і дуже спотворені. Але звучало це гарчання не агресивно, і навіть просто те, що тварюка хоч якось відреагувала на його жалюгідні спроби самозахисту, трохи привело чоловіка до тями.

-- Хто там мене тягне?! Ану відпусти мої ноги, ти, гидотна тварино! Що ти там гарчиш!? Коли ти хочеш мене зжерти, то я не віддамся просто так. Ти мною подавишся і отруїшся!

Ноги відпустили, ті впали на землю, знов здійнявши хвилю болю, що від голови й спини розкотилась по всьому тілу. В темряві він навіть не побачив, а відчув, що істота підійшла до його голови і схилилась над обличчям.

-- Узик, е кици. Мі есем ебе ату — голосно, але дуже спокійно прогарчала істота. -- Ут оодно.

На цей раз йому здалось, що він зрозумів. Здається, поки що його не збираються жерти, принаймні не тут.

-- Ви мене хочте занести до хати? В чию хату, хто ви такі? Де я? Що ви зі мною зробили?
-- Е кици. И удес аті, аті тепа. Аті удес істи. Отєм удес ам асюати.
-- Я не розумію, що ти там гарчиш, але здається, ти розумієш мене. Допоможи мені встати на ноги, і я піду сам. Не треба мене волокти, мені дуже боляче. Ти чуєш, що я тобі кажу? Поможи мені піднятись на ноги, страхіття!
-- Опре, таай. Ае удес ікати — уду бити, уде ісе оаце.
-- Тікати, кажеш? Мені б стало сил просто піднятись. Давай, годі базікати тут, веди мене вже в хату.

Істот виявилось двоє. Вони підійшли з-за спини, обережно вперлись, і посадили чоловіка. Він страшно стогнав, було дуже боляче, так сильно, що навіть незважаючи на нічний холод, піт проступив йому на чолі. Потім одна істота зайшла спереду, схопила його за зв'язані руки і потягла на себе, а друга продовжувала штовхати у спину. Ще дужче зціпивши зуби, чоловік підібрав ноги під себе, став спочатку на одне коліно, потім на друге, і з допомогою своїх незнайомих нічних компаньйонів встав. Далі той, що тримав за зв'язані руки, легенько потягнув, і вони поволі покрокували нічним лісом.

неділю, 23 вересня 2007 р.

Аналіз

Вересень, як же ти швидко минаєш. Сьогодні от минула субота, не якась там холодна, дощова і просто осіння, а вереснева, золотава, виткана павутинням і обласкана замріяним сонцем. Минула за ніби й важливими якимось речами, і хоч жалкувати нема про що, суботи вже теж нема, — і це непохитний факт.

І зі смутком про гарний день, якому навздогін навіть не встиг кинути: “Зачекай хоч мить, хай я на тебе ще раз гляну, щоб краще тебе запам'ятати”, став згадувати, у чому цей вересень був визначним.

Згадувалось якось мілко і дешево. Отак от сходу нічого справді визначного ніби і не відбувалось.
Ну, нещодавно прочитав, що Ґуґль підтримав (чи підтримала?) ІСО (це всесвітня організація зі стандартизації) у їхньому неприйнятті злого Мілкософтовского формату за стандарт у сфері електронної документації. Формат не підтримано. Це добре. Напевно... Ні, таки точно добре. Ґуґль підтримав. Теж добре. Але от особистої радості нема. Навіть незважаючи на те, що місяці зо два тому сам підписував у нетрях петицію до ІСО про неприйняття цієї біди. І друзів закликав.

Ще от згадалось. Подія сама по собі велика, але мене подібне обходити якось перестало. Згадалось, бо прочитав я про неї не сам, а мені сказали, чоловік п'ять чи шість, всі в один день, і ще по тому десь стільки само. Мілкософт засудили за якусь біду, здається, за їхній програвач у Виньдоз. Не за сам програвач, а за якісь порушення, тільки я не дуже зрозумів, порушення чого. Засудили на багато бабла. От як все добре і гарно. Злі ситхи покарані, хай і не зовсім відповідно до рівня заподіяного людству зла, але все ж приємно. А й ні! Нема особистої радості, і хоч що хоч роби.

І взагалі, коли раніше побажання усяких гараздів одне одному закінчувалось словами “І щоб він здох!” (а йшлось у побажанні про Злу корпорацію і злого Біла), то це викликало у кого усмішку, у кого здивування, у кого деякий шок від зухвалості слів. А тепер змінилось багато, і побажання щастя і добробуту звучить по-осінньому меланхолійно і мрійливо: “От якщо б він здох!”, -- і (що зовсім не дивно і цілком зрозуміло) це викликає солідарний відгук, бо всі і без слів розуміють, що йдеться вже не про якось там чужого Ґейтса, а про рідного видного прем'єр-міністра однієї небайдужої нам країни.

Звичайно, згадувались і майбутні вибори. Але це було без зусиль і без бажання, бо про вибори чутно звідусіль, хочеш ти того, чи ні. Їхав сьогодні на репетицію. Висить бігборд з якоюсь лисиною, лиця не видно, воно все за кадром, лише лисина. Над лисиною слова: “Думай головою, що буде над головою”. Довго пригадував, який же блок йде на вибори з таким гаслом, і чому такий цікавий образ вибрано для пропаганди. Коли такий борд трапився ще раз, то виявилось, що це реклама дахів, матеріалів для крівлі.

Хотілось згадати ще, але воно все звелось на щось таке невеселе і нудне, що краще облишу, де є...
Мо', не останній сьогодні був гарний день.

вівторок, 18 вересня 2007 р.

Джєдайский дистр

дебіан стоїть. тобто не стоїть, а льотає. маю на увазі, на комп він був поставлений, але далі, коли запущений, він льотає.
пласмаса з сузі перетягена ще не вся, в сплячку комп нормально ввести не виходить, а все решта є. ще, правда, не пробував з інфрачервоним портом на юсб-блажці розібратись, але це історія давня, і тут не к спєху.
от одна тільки проблєма мене мучає досить сильно. стояла мазіла-фірефох 1.5, все було чотко. обновився до 2.0.0.6, і началась реальна тормозня, коли бровзвєрь запущено. приходиця юзати гномовську епіфанію. а може воопсче всєцело на гном перейти?


пʼятницю, 14 вересня 2007 р.

Згадалося

В лице мені вітром холодним дихнуло -
Літо минуло.
Туманами сірими все оповито -
Осінь приходить якось несамовито


Від запаху осені я шаленію,
Вдихаю й п'янію.
Всміхнулося серце, і стало тепліше -
В лице ж осінь дише.




четвер, 13 вересня 2007 р.

Грушки

Настав час обіду. Поїсти з собою нічого не брав, та це навіть краще – так є змога вийти на повітря і більш тверезо подивитись на життя. Тобто вдихнути продукти згорання бензину і вересневу сіру мряку, насичити цим свої легені, у мозок пустити трохи кисню, що попав у тіло вкупі з тією міською газовою сумішшю, і щиро посміхнутись тією посмішкою, за якою відчутно гарну долю оптимізму. А цієї миті то вкрай потрібно. Повірте, коли робоче приміщення опалюється, і у невеликій кімнаті працює четверо, та не відкривається вікно (бо ж пиловий фільтр), то є всі шанси таки схилитись до дуже похмурого погляду на життя. Фізіологія, і нічого тут не вдієш.

Щойно вийшов, натрапив на грушки. А бабуся, що їх продавала, натрапила на покупця. А що вийшла вона ось тільки-тільки, то покупцем я їй був першим, і тому поталанило мені купити гарні груки задешево. А грушки таки дійсно гарні. Часто, йдучи на роботу, я на них з заздрістю заглядав (бабусина хата на тій самій вулиці, де я працюю, а груша росте у неї в дворі). Яскраво жовті, великі, з усього страшенно соковиті, і коли зібрані такого дня, як ось нині, коли скоріш холодно, ніж тепло, то дуже приємні на дотик: прохолодні і живі, моб би чий ніс з морозу. Такі росли у мого дядька, і він дуже ревниво пильнував, аби племінники його не лізли на дерево, поки грушки ще зелені (хоч вони і зелені теж смачнющі).

Прийшов додому з грушками. Помив. Руки помити нагадала дружина. Дочекатись, поки обід нагріто, я не міг, у першу грушку впились мої зуби. Стоп! Колір є. Такий як треба. Вага правильна, тобто грушка соковита і у тонусі, не ватна. На дотик правильна, і форма правильна, тобто хоч і геометрично неправильна, проте якраз така, як має бути: мов колба, а зверху трохи нерівна, трохи ніби убік загнута. Запах ніби медовий,… і солодкий, і ще п’янкий. Але вкусивши таку адекватну і пристойну грушу, я виявив, що мене цинічно обдурено. Ця грушка всередині з грудочками, з такими камінчиками, що застрягають між зуби, що неприємно скриплять, коли намагаєшся жувати, що взагалі паплюжать усі ті чисті й високі почуття, що до цієї грушки ти мав.

Мене обдурено, а винуватих нема. Грушка, звичайно, тут цілком не винна. Вона росла, як могла, як її родило дерево. Бабуся не винна також. На грушки з грудочками я натрапляю тут не вперше. Поправді, відколи ми сюди перебрались, мені ні разу не попадались грушки без грудочок. І тому коли бабуся казала про славні грушки, вона казала про славні за місцевими стандартами. Та маю бути до кінця щирим. Аби не грудочки, ці груші можна було б вважати славними за стандартами будь-якими. От одна лиш біда – грушки спершу для того, аби їх їли і цим насолоджувались. А вже потім все решта. А тут було спочатку все решта, і це мене обмануло, зародило в мені занадто сміливі надії. І що мене обдурено, то винуватий я сам. Треба було виходити на повітря під час перерв у роботі, може й тверезіше на прості речі дивився би.

понеділок, 10 вересня 2007 р.

Нова тачка

Канєшно, писать про жилєзки не дуже б і хотілось, но завтра (чи вже сьодня) нова робоча неділя, і з жилєзками так чи іначє нада буде імєть діло. Діло імєлось з жилками і на протяженії більшинства прєдидущих робочих неділь, но на цей раз є опрєдільонна спєцифіка. Заключаїця вона в тому, шо в мене нова тачка на роботі. Не полностю нова, її юзали і до мене, а нова в тому смислі, шо тепер її юзати буду я. Тачку подчистили, я сам видув з неї всю пилюку, поставили новий вінт, а на вінт впихнули ОпенСузі Лінукс. Жизть, можна сказать, входить в нову фазу. Дрєвня мічта про полне ацуцтвіє Віньдоз на рабочій тачкє практичєскі реалізована. В прошлю пятницю під кінець робочого дня махіна була поставлена на стіл, підключена, оснащена клавою і оптічєским устройсвом з кольосіком, і (на велику завість всім колєгам) двума моніторами. Провода акуратно поскручувані, агрєгат к запуску готов. І вот момент первого запуска. Всьо красіво, попсово-пласмасово, синій екран загрузки, Сузі-абізяна нарісована (як утвірждают дизайнери, це в самом дєле хаміліон), шота крутиця, потом велком-скрін, і дальше грузиця КДЄ. Можна від радості пустить слюну з блаженним відом на лиці. Правда, в офісі остався я один, поражать таким вираженієм щастя нема кого, тому блаженний від і слюні пока шо реалізовуюця в відє планов на будуще.

Так, разсмотрім, шо за чудо такоє, цей німєцкий лінукс. Віндова сєтка настроїлась сама. Правда, брат-джєдай дав статічєский адрєс в самому началі, но це мєлочі. Алюмініві носітєлі монтіруюця самі, вискакує амєрзітєльна біда і питає, шо робити з вставленим диском. Коли була ХРень, я це відключав вапсчє, тут поки це не сущєствєнно. Общий центр управлєнія, Яаст, признатись, хоть і попсовий, достаточно удобний, і розказує, де шо за твоїми действіями з мишою проісходить в сістємє. Нові пакєти? Ну да, це ж аРПіеМ-ний дистр, тут всьо не зовсім так, як я привик. Ну, може пообвикнимось. Але який пустий рєпозітарій. Навіть з дополнітєльними пакєтами, всьо равно пусто. Дополнітєльних украшатєльств нема. Програм словарів нема. Докумєнтації голяк. Разстройство. Правда, махіна вміє уходити в спячку, вміє робити ждущий рєжим, на текстовій консолі картінка — і це всьо без дополнітєльних ухіщрєній з твого боку. На свому Дебіан-боксі вдома я мав робити це всьо сам (не всьо зробив, бо не всьо мені було нада). А тут всьо з коробки.

І вот у мене зародився коварний план. Для Дебіана місце ше є, і я його сюди втулю. І потіхонєчку, маючи під руками вже рєалізовані в Сузі красіві приколи, піднастрою так само настоящий джєдайский дистр. І тоді мені і сітх не брат.

пʼятницю, 7 вересня 2007 р.

Осінь

П'ятниця, кінець робочого тижня. Хоча якого робочого, коли у мене відпустка? Ну тоді і про кінець тижня годі говорити, ще вихідні попереду. Хоча і позаду теж вихідні. Бо ж відпустка. Скоро скінчиться день, дітлахи повкладувані, комп занесено на кухню, і тепер він приємно тихесенько гуде. Це приємне гудіння перекриває хлюпотіння води з давно не ремонтованого крана, але то не страшно. Зараз включу приймач, і вечірня програма на “Ері” закриє обридливий шум. Але на “Ері” не вечірня програма, а якісь дядьки говорять про освіту. Ніби якийсь телеефір транслюють. Так і є, на “Ері” прямий ефір “Свободи слова”. Дядьки про освіту говорять не даремно. Виявляється, завтра перше вересня. Тобто таки кінець. Не робочого тижня, — все набагато серйозніше — кінець літа.

Вдома я майже тиждень. Приємний тиждень, тиждень відпочинку. Не треба нікуди збиратись, нікуди вже не треба їхати, можна майже нікуди не поспішати... Звичайно, з'їздити вдалось не всюди, куди хотілось, зроби вдалось не все, що думалось, проте від самого початку десь глибоко всередині знав, що так воно й буде. Тому розчарування нема. Могло б бути значно гірше, можна було б встигнути набагато менше. Нема розчарування, є тиха радість. Останній день серпня, і вже ось-ось настане осінь. На вулиці тихо. Прохолодно. Ніхто під вікнами не сидить, зрідка лише прошмигне таксі, зупиниться десь висадити нічного пасажира, і знову настає тиша. Не цілковита тиша, бо ж гуде комп, і хлюпоче вода, і дядьки сперечаються на радіо. От я сиджу і слухаю, а повз мене пролітають останні миттєвості літа. Лишилось всього три хвилини. Літо біжить крізь пальці, і втримати його не варто й старатись. Так хутко, так беззаперечно, так жорстоко. Здається, повернеш голову до вікна, і там – дарма що темно – краєм ока побачиш його біг.

За клацанням клавіш мене зустрічає осінь. І хоч нічого ніби не змінилось, сам факт настання першого вересня здіймає всередині вир почуттів. Щось там таке неспокійне, щось солодко-важке, млосно-величне. Наче коли чекаєш на зустріч з коханою. Цікава це пора. Лукава. Вона в тобі ніби тихим вогнем горить, і поволі кипить на тому вогні щось таке, що словами описати дуже важко. І живеш, увесь час відчуваючи готовність вчудити щось величне: пісню гарну написати, чи віршика, чи оповіданнячко яке. Але то лише емоції, осіннім вітром навіяні та її дощами окроплені. А змісту реального нема. Буду плакати. Не вперше вже з настанням осені плачу. Та цього разу знаю чому.

Перекорьожити на нужний єзиг