Недавно нарешті купив (бо було обіцяно як подарунок на день народження) дружині МР3 програвач на флеш-пам'яті, гарненький такий програвач, з великим справжнім екраном (а не просто дисплеєм, як на мікрохвильовій печі), зручними кнопками і непоганим звуком. Марина у захваті. Їй особливо подобається його приємна на дотик гумова "шкіра" і великі кольорові "іконки", як на КПК. Про нього, як виявилось, можна розповісти багато (хоча навіщо розповідати, все написано в інтернеті), але почав писати я зараз через інше.
Марина була не проти, щоб я на півдня взяв новеньку цяцьку з собою. Лиш аби не стирав її файлів звідти (і навіщо про таке постійно нагадувати? Ну трапилось колись раз чи два випадково, але ж скільки разів було таких, що нічого подібного не траплялось? І до того ж, все це барахло є у мене на комп'ютері.)
Я вже й забув, що записав їй туди авдіокнигу Остапа Вишні "Усмішки". Не побачив й того, що розділи з неї стояли майже в самому кінці списку програвання. І тому, коли після лагідного і дуже справжнього блюзу Madeleine Peyroux в навушниках зазвучав якийсь дядько, мене то трохи збентежило і збило з пантелику. Була ж вечірня пора, в маршрутці купа народу, їхати хвилин 40, і тому під лагідний жіночий блюз я десь було почав дрімати. Але через хвилину збентеження минуло -- з мене почав випліскуватись регіт. До чого ж влучно той дядько писав, до чого сильно!
В останнє я його перечитував, певно, роки з три тому. І згадалось ось, що тоді було те ж саме. Сидиш собі перед сном у ліжку, читаєш розділ з Вишні, і потім не втримаєшся, і луснеш реготом на всю кімнату. А жінка тобі з-під боку: "Цить ти, дітей піднімеш! Що там таке геть смішне, що так реготати треба?" І давлячись з того сміху, читаєш їй вголос, чи переказуєш, і вона вже так само з тобою сміється. Може, не з того, що і як там написано, а з тебе -- так кумедно то у тебе виходить, коли стримуєшся-стримуєшся, а потім з тебе серед речення як пирсне! І вона сміючись, видирає книжку в тебе з рук, і сама шукає, де ти то читав, а тобі сил вистачає лиш пальцем ткнути -- і новий вибух. А через хвилю все стихає, і вже сміх той не такий бурхливий, але всередині добре, ніби з'їв ложку меду, і тепер у тобі солодко...
Марина була не проти, щоб я на півдня взяв новеньку цяцьку з собою. Лиш аби не стирав її файлів звідти (і навіщо про таке постійно нагадувати? Ну трапилось колись раз чи два випадково, але ж скільки разів було таких, що нічого подібного не траплялось? І до того ж, все це барахло є у мене на комп'ютері.)
Я вже й забув, що записав їй туди авдіокнигу Остапа Вишні "Усмішки". Не побачив й того, що розділи з неї стояли майже в самому кінці списку програвання. І тому, коли після лагідного і дуже справжнього блюзу Madeleine Peyroux в навушниках зазвучав якийсь дядько, мене то трохи збентежило і збило з пантелику. Була ж вечірня пора, в маршрутці купа народу, їхати хвилин 40, і тому під лагідний жіночий блюз я десь було почав дрімати. Але через хвилину збентеження минуло -- з мене почав випліскуватись регіт. До чого ж влучно той дядько писав, до чого сильно!
В останнє я його перечитував, певно, роки з три тому. І згадалось ось, що тоді було те ж саме. Сидиш собі перед сном у ліжку, читаєш розділ з Вишні, і потім не втримаєшся, і луснеш реготом на всю кімнату. А жінка тобі з-під боку: "Цить ти, дітей піднімеш! Що там таке геть смішне, що так реготати треба?" І давлячись з того сміху, читаєш їй вголос, чи переказуєш, і вона вже так само з тобою сміється. Може, не з того, що і як там написано, а з тебе -- так кумедно то у тебе виходить, коли стримуєшся-стримуєшся, а потім з тебе серед речення як пирсне! І вона сміючись, видирає книжку в тебе з рук, і сама шукає, де ти то читав, а тобі сил вистачає лиш пальцем ткнути -- і новий вибух. А через хвилю все стихає, і вже сміх той не такий бурхливий, але всередині добре, ніби з'їв ложку меду, і тепер у тобі солодко...
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар