День номер останній
З нічного атомного міста в вікно дитячої на восьмому поверсі вривається прохолодний вітер першої ночі серпня 2009 року. Серпень! Проминув ще один рік, збіг швидко, як вечір зустрічі давніх друзів, яких доля порозкидала по світах. І хоч серпень — це загалом місяць для нових вражень, початок цьогорічного став відміткою закінчення нежданної пригоди, рискою під цілою купою дещо цікавих, хай і поки що не осмислених, вражень.
Пройшов останній день. У крові надлишок кофеїну, у м’язах і мозку страшенна втома, у серці — дружній настрій і терпкувато-солодкий присмак скорої розлуки з малознайомими людьми, з якими довелось з різних причин розділити тиждень життя. І з чиєю присутністю, ба навіть з необхідністю присутності, спочатку вчишся миритись, а потім починаєш з неї радіти. Останній день, як багато інших останніх днів в минулому. Такий самий, яких, певно, ще немало береже мені будущина.
Пора спати, з сім’єю, що нас гостинно розмістила, практично попрощались, подарунки роздано, імейлами обмінялись, сумку можна вважати спакованою (тобто, всі речі вмістились, а чи можна спосіб, в який то було досягнуто, віднести до пакування, стверджувати не наважусь). Фотки з камер скинуто в одну купу, купу накопійовано на флешки. Саша молодший, у кімнаті якого стоїть десктоп, удавав, що спить, проте чітко відчував, коли на його компі чіпають те, чого чіпати не дозволено, і роздратовано коментував шепіт Катьки з мамою Вікою.
Пастор Майк хропе, проте мені не заважає, і чутно його хропіння лише за тихішими моментами в композиціях в навушниках. Сім’я вляглась, світло кругом вимкнено. Вже майже дві години ночі, звідси ми їдемо в 06:45, тобто за чотири з гаком години, але мені кортить. Реальних подій я не запишу, проте хочеться зробити хоч який недосконалий, проте справжній, «документальний» відбиток відчуттів.
Страшно хотілось запостити повідомлення звідси, з Кузнецовська. Хоч би одне. Проте графік наших пересувань по регіону не дозволив добратись до інтернет-кафе. У пастора Саші на найманій квартирі інета нема, у тих людей, до яких було зручно йти вночі, теж не мали інета. Доводиться писати у текстовому редакторі і зберігати записи за кожен окремий день. Тільки не кожен день вистачало сил записувати.
Я повернусь додому, буду розбирати фотки, доводити до ладу купу хаотичних записів по ходу, і, певно, історії обростуть додатковими фактами. Проте, якщо зараз не записати, як воно відчувається, то розгубиться увесь настрій, і ніякі спогади, навіть і усіма вигодами цифрового прогресу, його до кінця відновити не зможуть.
З нічного атомного міста в вікно дитячої на восьмому поверсі вривається прохолодний вітер першої ночі серпня 2009 року. Серпень! Проминув ще один рік, збіг швидко, як вечір зустрічі давніх друзів, яких доля порозкидала по світах. І хоч серпень — це загалом місяць для нових вражень, початок цьогорічного став відміткою закінчення нежданної пригоди, рискою під цілою купою дещо цікавих, хай і поки що не осмислених, вражень.
Пройшов останній день. У крові надлишок кофеїну, у м’язах і мозку страшенна втома, у серці — дружній настрій і терпкувато-солодкий присмак скорої розлуки з малознайомими людьми, з якими довелось з різних причин розділити тиждень життя. І з чиєю присутністю, ба навіть з необхідністю присутності, спочатку вчишся миритись, а потім починаєш з неї радіти. Останній день, як багато інших останніх днів в минулому. Такий самий, яких, певно, ще немало береже мені будущина.
Пора спати, з сім’єю, що нас гостинно розмістила, практично попрощались, подарунки роздано, імейлами обмінялись, сумку можна вважати спакованою (тобто, всі речі вмістились, а чи можна спосіб, в який то було досягнуто, віднести до пакування, стверджувати не наважусь). Фотки з камер скинуто в одну купу, купу накопійовано на флешки. Саша молодший, у кімнаті якого стоїть десктоп, удавав, що спить, проте чітко відчував, коли на його компі чіпають те, чого чіпати не дозволено, і роздратовано коментував шепіт Катьки з мамою Вікою.
Пастор Майк хропе, проте мені не заважає, і чутно його хропіння лише за тихішими моментами в композиціях в навушниках. Сім’я вляглась, світло кругом вимкнено. Вже майже дві години ночі, звідси ми їдемо в 06:45, тобто за чотири з гаком години, але мені кортить. Реальних подій я не запишу, проте хочеться зробити хоч який недосконалий, проте справжній, «документальний» відбиток відчуттів.
Страшно хотілось запостити повідомлення звідси, з Кузнецовська. Хоч би одне. Проте графік наших пересувань по регіону не дозволив добратись до інтернет-кафе. У пастора Саші на найманій квартирі інета нема, у тих людей, до яких було зручно йти вночі, теж не мали інета. Доводиться писати у текстовому редакторі і зберігати записи за кожен окремий день. Тільки не кожен день вистачало сил записувати.
Я повернусь додому, буду розбирати фотки, доводити до ладу купу хаотичних записів по ходу, і, певно, історії обростуть додатковими фактами. Проте, якщо зараз не записати, як воно відчувається, то розгубиться увесь настрій, і ніякі спогади, навіть і усіма вигодами цифрового прогресу, його до кінця відновити не зможуть.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар