День недільний
Третім днем була неділя. У неділю, як завжди буває, з ранку було зібрання, де зійшлося майже 60 чоловік. Дядько-американець проповідував, я перекладав. Потім дядькові хотілось зустрічатись з людьми особисто, але це було не дуже цікаво перекладати, оскільки він весь час після двох чи трьох фраз збивався на проповідь, і починав всовувати кліше з Біблії. Люто нєнавіжу.
Ввечері у домі пастора зібрались два гостя і два перекладача. Погомоніли, виїли цілу купу добра і розійшлись спати.
Проте, перед вечірньою зустріччю була ще одна подія, про яку слід було б розповісти детальніше.
Ще по дорозі сюди ми зустріли дівчину-інваліда з мамою. Вони повертались із табору для людей з особливими потребами до Кузнєцовська. Потім, наступного дня, ми зустрілись із ними у приміщенні якоїсь общаги під час проведення чергової зустрічі громадської організації з захисту прав інвалідів та їх пристосування до життя серед широкого суспільства. Власне, на зустрічі була тільки мама дівчини, сама дівчина залишилась вдома. Проте і без неї було важко не розплакатись. Хлопець 28 років з церебральним паралічем, практично нерухомий без сторонньої допомоги, що заробляє на життя собі і мамі написанням програм та розробками для вебу. Хлопець 22 років, у якого не працює права сторона, проте він правша, навчає дітей малюванню і продає свої художні роботи.
Хлопчина 15 років, якого оперували не один десяток разів, без візка практично не мобільний, що сам з різних запчастин може собі візок, який буде точно йому підходити під усі його потреби.
Зустріч з усіма цими людьми була чимось неймовірним. Вона викликала і захоплення, і сором. І натхнення, і жаль.
Так от, у неділю ми після церкви пішли додому до дівчини на ім’я Яна, з якою зустрічались напередодні, і чия мама очолює громадську організацію для інвалідів. Розмова з Яною вразила мене ще більше, бо тут була лише вона, і вся увага була сконцентрована на ній. Такої кількості оптимізму і почуття і спокійного ставлення до себе самого (чи самої) я не зустрічав дуже давно. Таке було відчуття, що ця дівчина не інвалід з церебральним паралічем, позбавлена можливості навіть чашку піднести до рота, аби з неї попити, а цілком успішна людина, яка не бачить перед собою реальних перешкод і досягає усього наміченого. Її відповідей треба чекати, бо мовлення дається їй великою працею, проте вона зусім не комплексує, і з радістю викидає заморочені жарти, які треба доволі уважно слухати, щоб зрозуміти, проте від яких стає дуже смішно. І так само без будь-якої зайвої сором’язливості сміється, коли сміються усі.
Ці дві зустрічі були мов цеберко холодної води на сонну наглу морду. Досить віддаватись декадансу, досить плекати депресивні думки, мріяти про небуття чи темряву. Коли дівчину запитали, що найбільше любить вона робити, та відповіла: «Жити».
Третім днем була неділя. У неділю, як завжди буває, з ранку було зібрання, де зійшлося майже 60 чоловік. Дядько-американець проповідував, я перекладав. Потім дядькові хотілось зустрічатись з людьми особисто, але це було не дуже цікаво перекладати, оскільки він весь час після двох чи трьох фраз збивався на проповідь, і починав всовувати кліше з Біблії. Люто нєнавіжу.
Ввечері у домі пастора зібрались два гостя і два перекладача. Погомоніли, виїли цілу купу добра і розійшлись спати.
Проте, перед вечірньою зустріччю була ще одна подія, про яку слід було б розповісти детальніше.
Ще по дорозі сюди ми зустріли дівчину-інваліда з мамою. Вони повертались із табору для людей з особливими потребами до Кузнєцовська. Потім, наступного дня, ми зустрілись із ними у приміщенні якоїсь общаги під час проведення чергової зустрічі громадської організації з захисту прав інвалідів та їх пристосування до життя серед широкого суспільства. Власне, на зустрічі була тільки мама дівчини, сама дівчина залишилась вдома. Проте і без неї було важко не розплакатись. Хлопець 28 років з церебральним паралічем, практично нерухомий без сторонньої допомоги, що заробляє на життя собі і мамі написанням програм та розробками для вебу. Хлопець 22 років, у якого не працює права сторона, проте він правша, навчає дітей малюванню і продає свої художні роботи.
Хлопчина 15 років, якого оперували не один десяток разів, без візка практично не мобільний, що сам з різних запчастин може собі візок, який буде точно йому підходити під усі його потреби.
Зустріч з усіма цими людьми була чимось неймовірним. Вона викликала і захоплення, і сором. І натхнення, і жаль.
Так от, у неділю ми після церкви пішли додому до дівчини на ім’я Яна, з якою зустрічались напередодні, і чия мама очолює громадську організацію для інвалідів. Розмова з Яною вразила мене ще більше, бо тут була лише вона, і вся увага була сконцентрована на ній. Такої кількості оптимізму і почуття і спокійного ставлення до себе самого (чи самої) я не зустрічав дуже давно. Таке було відчуття, що ця дівчина не інвалід з церебральним паралічем, позбавлена можливості навіть чашку піднести до рота, аби з неї попити, а цілком успішна людина, яка не бачить перед собою реальних перешкод і досягає усього наміченого. Її відповідей треба чекати, бо мовлення дається їй великою працею, проте вона зусім не комплексує, і з радістю викидає заморочені жарти, які треба доволі уважно слухати, щоб зрозуміти, проте від яких стає дуже смішно. І так само без будь-якої зайвої сором’язливості сміється, коли сміються усі.
Ці дві зустрічі були мов цеберко холодної води на сонну наглу морду. Досить віддаватись декадансу, досить плекати депресивні думки, мріяти про небуття чи темряву. Коли дівчину запитали, що найбільше любить вона робити, та відповіла: «Жити».
Публікації
1 коментар:
Мда... Сором мені песимісту-меланхоліку!
Дописати коментар