Грушки

Настав час обіду. Поїсти з собою нічого не брав, та це навіть краще – так є змога вийти на повітря і більш тверезо подивитись на життя. Тобто вдихнути продукти згорання бензину і вересневу сіру мряку, насичити цим свої легені, у мозок пустити трохи кисню, що попав у тіло вкупі з тією міською газовою сумішшю, і щиро посміхнутись тією посмішкою, за якою відчутно гарну долю оптимізму. А цієї миті то вкрай потрібно. Повірте, коли робоче приміщення опалюється, і у невеликій кімнаті працює четверо, та не відкривається вікно (бо ж пиловий фільтр), то є всі шанси таки схилитись до дуже похмурого погляду на життя. Фізіологія, і нічого тут не вдієш.

Щойно вийшов, натрапив на грушки. А бабуся, що їх продавала, натрапила на покупця. А що вийшла вона ось тільки-тільки, то покупцем я їй був першим, і тому поталанило мені купити гарні груки задешево. А грушки таки дійсно гарні. Часто, йдучи на роботу, я на них з заздрістю заглядав (бабусина хата на тій самій вулиці, де я працюю, а груша росте у неї в дворі). Яскраво жовті, великі, з усього страшенно соковиті, і коли зібрані такого дня, як ось нині, коли скоріш холодно, ніж тепло, то дуже приємні на дотик: прохолодні і живі, моб би чий ніс з морозу. Такі росли у мого дядька, і він дуже ревниво пильнував, аби племінники його не лізли на дерево, поки грушки ще зелені (хоч вони і зелені теж смачнющі).

Прийшов додому з грушками. Помив. Руки помити нагадала дружина. Дочекатись, поки обід нагріто, я не міг, у першу грушку впились мої зуби. Стоп! Колір є. Такий як треба. Вага правильна, тобто грушка соковита і у тонусі, не ватна. На дотик правильна, і форма правильна, тобто хоч і геометрично неправильна, проте якраз така, як має бути: мов колба, а зверху трохи нерівна, трохи ніби убік загнута. Запах ніби медовий,… і солодкий, і ще п’янкий. Але вкусивши таку адекватну і пристойну грушу, я виявив, що мене цинічно обдурено. Ця грушка всередині з грудочками, з такими камінчиками, що застрягають між зуби, що неприємно скриплять, коли намагаєшся жувати, що взагалі паплюжать усі ті чисті й високі почуття, що до цієї грушки ти мав.

Мене обдурено, а винуватих нема. Грушка, звичайно, тут цілком не винна. Вона росла, як могла, як її родило дерево. Бабуся не винна також. На грушки з грудочками я натрапляю тут не вперше. Поправді, відколи ми сюди перебрались, мені ні разу не попадались грушки без грудочок. І тому коли бабуся казала про славні грушки, вона казала про славні за місцевими стандартами. Та маю бути до кінця щирим. Аби не грудочки, ці груші можна було б вважати славними за стандартами будь-якими. От одна лиш біда – грушки спершу для того, аби їх їли і цим насолоджувались. А вже потім все решта. А тут було спочатку все решта, і це мене обмануло, зародило в мені занадто сміливі надії. І що мене обдурено, то винуватий я сам. Треба було виходити на повітря під час перерв у роботі, може й тверезіше на прості речі дивився би.