П'ятниця, кінець робочого тижня. Хоча якого робочого, коли у мене відпустка? Ну тоді і про кінець тижня годі говорити, ще вихідні попереду. Хоча і позаду теж вихідні. Бо ж відпустка. Скоро скінчиться день, дітлахи повкладувані, комп занесено на кухню, і тепер він приємно тихесенько гуде. Це приємне гудіння перекриває хлюпотіння води з давно не ремонтованого крана, але то не страшно. Зараз включу приймач, і вечірня програма на “Ері” закриє обридливий шум. Але на “Ері” не вечірня програма, а якісь дядьки говорять про освіту. Ніби якийсь телеефір транслюють. Так і є, на “Ері” прямий ефір “Свободи слова”. Дядьки про освіту говорять не даремно. Виявляється, завтра перше вересня. Тобто таки кінець. Не робочого тижня, — все набагато серйозніше — кінець літа.
Вдома я майже тиждень. Приємний тиждень, тиждень відпочинку. Не треба нікуди збиратись, нікуди вже не треба їхати, можна майже нікуди не поспішати... Звичайно, з'їздити вдалось не всюди, куди хотілось, зроби вдалось не все, що думалось, проте від самого початку десь глибоко всередині знав, що так воно й буде. Тому розчарування нема. Могло б бути значно гірше, можна було б встигнути набагато менше. Нема розчарування, є тиха радість. Останній день серпня, і вже ось-ось настане осінь. На вулиці тихо. Прохолодно. Ніхто під вікнами не сидить, зрідка лише прошмигне таксі, зупиниться десь висадити нічного пасажира, і знову настає тиша. Не цілковита тиша, бо ж гуде комп, і хлюпоче вода, і дядьки сперечаються на радіо. От я сиджу і слухаю, а повз мене пролітають останні миттєвості літа. Лишилось всього три хвилини. Літо біжить крізь пальці, і втримати його не варто й старатись. Так хутко, так беззаперечно, так жорстоко. Здається, повернеш голову до вікна, і там – дарма що темно – краєм ока побачиш його біг.
За клацанням клавіш мене зустрічає осінь. І хоч нічого ніби не змінилось, сам факт настання першого вересня здіймає всередині вир почуттів. Щось там таке неспокійне, щось солодко-важке, млосно-величне. Наче коли чекаєш на зустріч з коханою. Цікава це пора. Лукава. Вона в тобі ніби тихим вогнем горить, і поволі кипить на тому вогні щось таке, що словами описати дуже важко. І живеш, увесь час відчуваючи готовність вчудити щось величне: пісню гарну написати, чи віршика, чи оповіданнячко яке. Але то лише емоції, осіннім вітром навіяні та її дощами окроплені. А змісту реального нема. Буду плакати. Не вперше вже з настанням осені плачу. Та цього разу знаю чому.
Публікації
2 коментарі:
Нарешті! Але що це за слово? Хіба я це хотів сказати? Звісно ж ні. Я взагалі хотів без усякого вступу, просто про своє перше враження. Так-ось, воно таке, що далі нікуди - маю на увазі, що хочеться далі читати й читати, а читати нема що - тобто що читво вже скінчилось, а хочеться ще. Це як діти хочуть морозива, а з'ївши порцію, кажуть: дай ще. І справді, ще і ще! Читається легко, дуже вільно, так і почуваєш себе - вільно, легко, спокійно. Здорово! Так тримати! - правда, не знаю що, але тримати і не випускати, хай там що!
Писав анонім, він же Peter.
Словом, прекрасно читати роздуми задоволеної чи майже задоволеної життям людини - принаймні прожитим серпнем. А в мене 1 вересня викликало зовсім протилежні почуття: так жалко стало від того, що серпень, себто відпустка, закінчився. І знову цілі дні за читанням в одному місці на одному стільці! Та й не це було найсумнішим - просто було відчуття втоми, яка не була забрана тим прекрасним часом життя, коли зовсім не стежиш за тим, який сьогодні день, і зовсім не переймаєшся аж ніякими глобальними чи просто побутово-житейськими проблемами. Тож прочитати про радість чи задоволення Джедая мені було дуже приємно, таке враження, що через ці рядки мені передалось трохи настрою і джедаївського спокою.
Дописати коментар