На ходу

Поки свіже й духмяне, спішу записати. Може, аби настоялось і визріло, було б краще і "справжніше", однак в цю хвилю кортить мені...
Найперше, пошук житла на південних фронтах чомусь йде активніше, ніж той самий пошук на фронтах тутешніх, північних. Ні, не чомусь. Причина ж відома усім. На південь прагне все моє єство, а залишитись тут мені доведеться, якщо цьому пориву не судитиметься вилитись у реалізовану здійснену мрію.

А це справді була мрія. Давня, невисловлена, прихована, рожево-невинна. Власне, така сама, як нині вже здійснена мрія про нинішню мою роботу, як інша, теж нині здійснена і вже пройдена -- про життя в іншому, не в своєму, в спокійному і тихому місті. Деякі мрії збуваються. У мене, принаймні, перевірено досвідом. Збуваються не самі по собі, а як особливий знак Божої схильності і любові. Як необов'язковий, але такий приємний і дорогий знак уваги тому, або від того, кого любиш. В принципі, певно, життя б цілком могло скластись так, щоб я працював кимось іншим, і при цьому почувався добре, був впевнений, що моя робота потрібна, і що вона у мене непогано виходить. І цілком могло скластись життя так, що цю важливу і гарну роботу я виконував би в великому і густонаселеному місті.

Щойно повернувся з Києва. Я з повним усвідомленням констатую: "Я село. Я провінціал. Я невиправний колгосп". Не можу я вмістити такого міста, де о п'ятій ранку вже купа народу на ногах, де рух з одного потрібного тобі місця в інше займає астрономічні відрізки часу, ні не просто часу, а часу даремно втраченого. Місто, що штовхається, поспішає, дивиться навколо скам'янілим лицем без жодного виразу, місто, в якому просте і людське вивітрилось з повітря навіть самого, мене лякає. Як на мене, добробут і положення зовсім не варті їхнього видобутку в постійній біганині. Думається мені (хоча, звісно, що я можу про то знати), що від цього страждають людські стосунки, страждають скрізь на всіх рівнях. Хоча, звичайно, тим, хто народився і виріс серед такої метушні, спокійне і розмірене життя містечок здаватиметься нудним. Рівень адреналіну зовсім не той.

Хоча іронія в тому, що в Київ я їздив для вирішення питання мого остаточного "околгосплення". Зустрічався з мужиком одним, і, ймовірно, через тиждень вже дивитимусь можливе своє помешкання у містечку з населенням в 10 тисяч жителів. Навіть мені, людині з провінційними уподобаннями, про це подумати смішно.

Однак, якщо хату знайду, вона мені сподобається, і влаштує мене ціна, я стану ще на величезний крок ближче до реалізації того, що раніше було тихою мрією, а зараз стало цілеспрямованим прагненням...