Як завжди, на останній день перед відпусткою скопилася ціла купа маленьких проектиків, від думки про виконання яких починало паморочитись у голові. Але як завжди, старе і заяложене правило “за раз потрохи” спрацювало і за цим разом. Проте вже ближче до кінця дня дістаю з кишені телефон (а він у мене за офісними правилами майже завжди знаходиться у тихому режимі, і навіть не вібрує), а він мені показує, що дзвонив хтось невідомий, разів із десять, напевно. Зізнатись, я людина до таких речей не дуже чутлива, і телефон вважаю одним із найгірших винаходів людства, але настрій був не поганий, і вирішив я цьому незнайомцю зателефонувати, аби дізнатись, що ж саме його так припекло. Незнайомець виявився доволі знайомим, але фрагментарність наших стосунків і кількість його дзвінків викликала у мене підозру, що від мене чогось хочуть. Не люблю, коли хтось від когось щось хоче, але коли хочуть щось від тебе, то це, мабуть, краще, ніж коли хочеш ти (бо ж тоді відчуваєш свою перевагу, а для відчуття властної цінності годі шукати чогось кращого).
Так і є. Терміновий проект. Великий. Горить. Мав бути зроблений щонайменше тиждень тому. Погодився. І от сиджу тепер, слухаю трек до фільму, за кожною фразою зупиняю плейбек, довбаю по клавішам почуту українську фразу по можливості чистою англійською мовою. Відчуваю себе некомфортно. Ні, у своїх мовних навичках я впевнений, а навіть якщо і є там прогалини, на внутрішнє відчуття комфорту то не впливає. Та все ж хотілось би потім готовий текст заперти до когось із знайомих природних носіїв мови для легкої редакції. Але не це найсуттєвіше. Значно більше досягненню комфорту заважає неможливість включити якусь музичку, що відволікала би від сторонніх думок і шумів. Ні, декілька годин поспіль без музики працювати важко. Ось один щось розповідає, я не бачу, де і що, бо в мене тільки авдіо-ряд, відео немає. Але гавкіт собак і кудкудакання курей створюють дуже автентичну атмосферу. От якщо б він ще за кожним словосполученням не старався розпочати речення заново, трохи краще, як йому, певно, здається, було б дуже добре. Ну нічого. П'ять хвилин роботи на хвилину ряду – це максимум мої швидкості з таким матеріалом. В ідеальних умовах 20 хвилин фільму за трохи понад півтори години – це не так вже й погано. Але ідеальних умов створити не дають.
Ось брат-джєдай кнопає в “асю” своє повідомлення.
“Помниш ту тачку, на яку я Убунтю ставив, і як вона льотала?”
“угу”
“Ну так вот. У клієнта, оказиваєца, недопринтер, ну тіпа, чернільніца з мотором, а моска вопщє нема. Ну так вот під Ось ніякими пінками не запустиш. Даже буржуйске чудо Турбопрінт тут но гуд”
“іскріннє сожалєю. але я тут чутачку занятий”
“Нє, я тобі гаворю, шо Ось пришлось знести, ХРень поставить”
“работаю я. зайди потом, поговорим”
“не зайду, мене тут нема, я в клієнта в канторє”
“Альо” – вітаюсь удавано бадьорим голосом.
“Прикинь, ХРень поставив, а звук ні таво” – брату-джєдаю, напевно, дуже самотньо у нелегкому протистоянні з темною стороною Сили.
“А офіціальні дрова?”
“Да пробував, накачав всякого разного, а воно даже не дьоргаєця”
“А від мене шо хочеш?”
“Ідєй” (тобто моральної підтримки)
Ну і так далі. Поневіряння відчайдушного джєдая варті окремої згадки. І, будемо сподіватись, мені вдасться не залишити їх незахищеними від злого вітру історії. Але це потім. Зараз про основне.
З такими вимушеними перервами для відновлення емоційної рівноваги брата продовжую роботу. На хвилину звукового ряду вже йде далеко не п'ять хвилин. Очі втомлені, в голові шум. Якщо закінчу (а закінчити мушу, раз обіцяв), то завтра зранку на студію, писати англійський трек. А поки далі слухаю фразу, формую з неї щось зрозуміле, і виливаю свій “крєатіф” по можливості чистою англійською мовою.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар