Серпень починається сьогодні

Ніби закрив. Нижній замок закривається легко. А далі важка колодка на ґрати, і надщербленим ключем верхній замок. Так, а який з них надщерблений? Тут десь світло було... ось... ні, це дзвінок, щось там за дверима запищало. Кожного разу цей процес мені стається пригодою. Але ніби закрив. Світло вимкнув і мов би осліп.

До кутка неповних сім кроків, далі буде видніше, якщо сусід ще не спить і з його вікон світиться. Ба-бах!!!, кгх-х-х!!!, #@$%!!!, і страшний скрегіт – “долбана” бляшана ринва, перечепився через неї і ледь не впав! Сусід спить, вікна не світяться. Там десь далі хвіртка, і якщо її лишили відкритою, то можна грудьми напоротись. Слухай, диви-но який місяць сьогодні. Он він вихопив з темряви вершечок хвіртки, пофарбований білим. Таки відкрита, але я її бачу. Закриваю і йду додому.

Маршрутки вже, скоріш за все, не ходять, доведеться йти пішки. То навіть краще, у таку пору добре ходити пішки. Можна нікуди не спішити, ні про що не думати. Ну не те, щоб зовсім не думати, а не думати зумисне – пустити собі думки своїм ходом, йти й віддатись відчуттям, а відчуття ті захопляться потоком відкриттів і асоціацій, і можеш за тим ніби збоку спостерігати.

Собаки відгавкали, приватний сектор позаду, час од часу пролетить повз тебе машина на непристойно великій швидкості, і обдасть тебе “низами” якоїсь клубної музики. Ніколи не розумів кайф клубної музики у машині. Хоча, власне, у мене не було на то й шансів – машини я не маю.

Доволі світло, та густі крони граються з тобою в якусь психоделічну гру. Жовте ліхтареве світло кидає кошлаті тіні на асфальт, світло з вікон “хрущовок” з тих тіней вириває клапті, а місяць заливає те все якимось ртутним туманом – і ти просто перестаєш розуміти, де що. То, звичайно, нічого, от тільки трохи моторошно стає, коли закохані обнявшись вигулькують з темряви за метр від тебе. Ні, парочки самі по собі не такі вже й страшні, страшно налетіти на них.

Вздовж тротуару лавки, пахне скошеною травою, і зараз я почну, певно, пчихати. Декілька ялинок, і... от гидота!!! – старий запах сечі. Скоріше звідси. Пройшов ялинки, хух! О, спить чолов'яга, майже на лавці (на лавці лише його ліва рука, хоча, здається, нещодавно він там спав увесь). Зупиняюсь (завжди зупиняюсь, може, коли мені знадобиться, і коло мене зупиниться хтось), трушу його за плече. Щось бормоче, від його дихання починає паморочитись у голові. Ну це явний “кросафчег”, десь “аддохнул” з друзями. Біля нього на землі чохол від телефону. Думаю, встромлю йому в руку, щоб, піднявшись, він не лишив його тут, – а чохол пустий. Байдуже встромляю в руку, і роблю висновок, що пияцтво шкідливе не лише для здоров'я, але і для права на приватну власність.

Далі через темний двір, потім невелику баскетбольну площадку. О, тут я розтрощив свій велосипедний шолом. Ну звичайно, що на голові. Навіщо? Я й сам хотів би знати, навіщо. А як то сталося, я вже багато розказував, і вже не цікаво. Просто цього разу я без шолому, і тому треба бути особливо обережним. Ну то й що, що без велосипеда? Повірте, я здатний на страшні речі...

Де нема будинків і дерев, видно місяць. І просто видно. В місяці є щось таке меланхолійне. Навіть не стільки ув світлі його, і не в барвах того світла, а в тому, як він над горизонтом висить, і як дивиться на тебе своїм широко розплющеним оком. Коли нема від нього куди сховатись, коли він на тебе витріщився, стає холодно. Чи може це не від місяця холодно? Ще ж липень, має спекота бути. Чи не липень? Нишпорю в кишені, дістаю телефон. Прикинь, липню залишилось 23 хвилини. І все, липня більше не буде. Липень піде. То може це справді холодно? Руки, певно, зараз сині, а нігті як у мерця. Скоріш за все... Не видно, сказати точно не можу, але коли прийду додому і сяду писати, то, певно, ледь не у кожному слові буде щось зайве чи пропущене. (І тепер, коли я пишу, так і є: за кожним словом треба повертатись і виправляти; а руки дійсно були сині.)

Серпень, – уяви, вже серпень! Холодно буде щоночі. І цвіркуни кругом, коли ввечері йдеш додому. І відпустка!!!