Літній вечір

Цей літній вечір зустрічаю на лавці пустого автобусного вокзалу в одному атомному містечку. Сиджу і жду. Зал порожній, підсліпуваті каси закриті, лише одна, коло дальньої стіни, ніби підняла повіку, щоб глянути, хто вирішив потривожити її дрімоту. Біля вокзалу кафе, спільна стіна, і зараз там гуляють весілля. Щойно воно гриміло музиками на дворі, та усіх ласкаво запрошено назад до столу, і тепер грому немає, є задоволене сите і п’яне гудіння. Дрімотній касі не заважає, а ті, що закриті, до завтрашнього ранку нічим не збудити.

Сиджу сам і вбираю приємні і підзабуті відчуття чужого міста, в якому ти був лиш раз, або й не був ні разу, в якому анічогісінько не знаєш, але разом з тим знайоме тобі тут ледь не все, в якому тобі приємним і гарним видається зусім не те, що здається таким місцевим, і в якому місцеві радіють зовсім не тому, на що б звертав би увагу ти.

Підійшов автобус, і тепер я знову сиджу, але за кожну мить щодалі від випадково атомного містечка, від відлуння спогадів, не спогадів навіть, а тіней якихось. (Слухай, дивись, який «афігєнний» образ раптом виник – «відлуння тіней»!) Я їду. Я подорожую.

Правда, подорож не несе великого задоволення, бо сиджу я на останньому самому місці в автобусі – сидіння на колесі. Трусить і кидає, кидає і трусить. І крісло посаджено високо, у вікно заглядати важко. Думав був заглядати, довелось опустити голову на спинку крісла переді мною. Дівчисько, що сиділо у ньому, на цей хід мій подарувало мені такий зрозумілий і щирий погляд обурення, що всі навколишні краєвиди враз втратили свою цікавість.

Пройшла година, може більше. Автобус сповільнює хід і явно під’їжджає до вокзалу. Так, аби дівчисько не помітило мого руху, нахиляю голову, дивлюся. Ніфіга не видно. Хоча не правда, видно якраз багато: платформи, побитий асфальт, лавки коло платформи, людей з візочками і строкатими польськими сумками, навіть стіни вокзалу видно. А от що за містечко, не видно ніфіга. Цілком може бути і Бердичів, і Ружин, і Сквира, і Жмеринка, і Шепетівка, і ще з добру, певно, сотню інших містечок. Водій волає: «Я тут нікого не беру! У мене з колесом якась холєра, аби хоть так доїхать. Остановка три минути».

Хтось вийшов, і напроти дівчиська звільнилось місце, питаю про дозвіл – сідаю. Не у неї, звісно, що не у неї. Вона тепер не переді мною, а напроти, через прохід. На таку мою ротацію мене обдаровано ще одним поглядом, в якому однозначно читалось: «Тоже мнє, панимаєш... Атвалі, казьол»

Знайомлюсь з сусідом, знайомлюсь швидко, швидко зав’язую бесіду, і у приємній розмові розчиняється час подорожі. Сусід виявився цікавим співрозмовником, майбутнім юристом. Дівчисько розчароване, воно, очевидно, чекало продовження. Я розумію, мені у душному автобусі теж би хотілось якихось пригод...

За вікном сутеніє. З люка вже віє холодом, і кінець подорожі близько. Цей літній вечір скінчиться для мене вже не у атомному містечку, а в обраному за власним бажанням великому місті.