Дрєвня тачка

Прихожу, значіт, на работу, (безбожна позна, і при всіх уважительних причинах всьо равно должно бути стидно — но нє, ніфіга, попустило, втянувся), і тут мені брат-джєдай, правда іншого ордєна, кричить: "Давай, значить, рєзка пазирь шота у мене на тачцє".

Ну на тачцє, якшо откровєнно, вже шоп шось такого впічітляющого (пару фоток),

то не було, але я полностю понімаю його екзайтмент. Йому подарили Амігу500.

Для тих, хто не знає (ой бачу шо не знаєте), Аміга500 — це такий дрєвній компютар, ше тої епохи, коли в Совєцкому Союзі була одна партія, і не було прізідєнта, а я був не джєдаєм, а піонєром. Компютар асобий, не такий як другі. При слабому процесорі і мізєрі памяті, при отцуцтвії вінта (хотя можна було і з вінтом) цей комп був способний на чудєса. То, шо він вмів, другим могло тільки снитись. На ньому ше тоді був ЗД, стереозвук, ужастна скорость в ігрушках і т.д. Єслі порівнювати його з його соврімєнніками, то Амігу справді можна назвать компом, а решта були боліє-мєніє інтєліктуальними кастрюльками. Інтірєсно, шо при всій своїй продвінутості Аміга почті нікагда не була комєрчіскі успішним проектом. Посредствєнность і сєрость панували (і досі панують) на компютерному ринку. Історя Аміги дуже увлікатєльна і поучітєльна, мєстами слєгка запутана, але ж в історії так всігда. Єслі інтірєсно, можна начинать атсюда: http://ru।wikipedia.org/wiki/Amiga

Чєловєку-гуманітарію, над яким жизть сиграла злу шютку, давши йому любов до жилєзок, не всігда хватає тєрпіння і умєній копатись в тєхнічєских вапросах. Але в связаних з желєзками вапросах історічєских, філасофських, вопросах про тенденциі і напрямки гуманітарію разбирацьця вполнє природно.

Ну так вот, на інфу про Амігу я натрапив ше лєт, навєрно, 5 назад, може, правда, і 4. Мене тоді поразило, наскільки бувають тонко і умно сдєлані машини. Шидєвр. Пєсня. Руками потрогать, к сожалєнію, не приходилось, але достаточно було і прочитать статейки і абзори. Я заболів Амігою. Це було як наваждєніє. Брат-джєдай тільки посміювався і пропускав міма ушей. Вапсшчє його красота, навєрно, не трогає. Нє, навєрно трогає, але не так, як я привик.

Потом попустило, отошов я трохи. Восхіщєніє осталось, пропало желаніє обладать такой машиной. А кромі того, дорого, в бивший Совдеп не возять, випускають мало, обгрейдить тяжко — короче, заботи вєка сіво і раціональні причини заглушили любофь.

І тут я прихожу, значіт, на роботу (да, правильно, імєнно безбожно позно, а в нутрях ніфіга не стидно, маладци, правильно запомнили), а мені цей нєчуствітєльний до прєкрасного дядя показує фотки Аміги. Фотки його Аміги. І хто тепер мені скаже, де в жизні хоть чутачку справедливості?

Powered by ScribeFire.