Щойно минув вівторок. Прошмигнув, мов миша у шпарку, підніс на годиннику усі три стрілки до купи, і зник.
А записати хотілось зовсім не про вівторок. Хотілось писати про поїздку додому, про довгу за часом і не таку довгу за відстанню подорож із півдня країни (де, може, я все ж знайду собі дім) до її півночі (де домом мені стало спочатку чуже, а зараз таке рідне і звичне місто). І думалось, що у невеличкій цій розповіді буде продовжено розпочату традицію хвалебних од великим українським компаніям (див. тут, про що саме йдеться). Проте своєчасно, тобто одразу по приїзду, записати не вдалось, і оди, якщо розібратись, Українська Залізниця не дуже заслуговує, тому обмежимось лиш невеличким спогадом.
Ситуація звична. Сідаєш у купе, сусідів нема. Або є -- це вже залежить від того, чи сідаєш на першій станції чи десь по ходу. І від пори року. Потім сусіди з'являються. І хоч кожен раз вони різні, сценарій розгортається майже завжди однаково. Хтось витягає пакунок з вечерею, там курочка чи котлетки, від яких йде гарний часниковий дух. Крім курочки і котлеток там ще варене яєчко, зелена цибулька, чи цибулька кружальцями, свіжий або солоний огірочок, гарна червонобока редиска і купа всякої смакоти, що з гучним чавканням і хрумканням відправляється всередину пасажира. Інший сусід обов'язково матиме якусь газетку чи журнал на кшталт "Сєнсационниє тайни 20-го вєка" або "Еротічєскіє сканворди". А третьому буде кортіти поговорити на хоч би на яку тему, бо, як виявляється, нещодавно по телевізору показували дуже цікаву програму, в якій докладно з кадрами кінохроніки показувалось, звідки взялись всі Священні Писання усіх світових релігій, або розбиралось життя Богдана Хмельницького, з чого тепер усім ясно, що він був масоном і німецьким шпигуном.
Ніч наближається. Сусіди по одному чи парами ходять у тамбур перекурити, потихеньку стеляться і перевдягаються у спортивне, аби вкладатись спати. Мовчазний сусід читає свій інтелектуальний журнальчик, а той, що чавкав куркою -- якусь книжку Марініной. Третій сусід, який точно знає, бо сам бачив програму по телевізору, нічого не читає. Зараз він дістає із своєї сумки вечерю. Хоча яка то вечеря. Там нема не то що курочки чи котлеток, нема там навіть в круту звареного яєчка. Є лише куплений у гастрономі пакетик з фабричними рогаликами "Бабусина випічка".
Але ось гасне яскраве біле світло, трохи згодом гаснуть світильники в головах ліжок, і настає час сну. Хоча насправді ще не настає. За традицією хтось один або одразу два мають піднятись з ліжка і ще разок сходити в тамбур перекурити. Потім ще хтось має сходити в туалет. Ще трохи згодом має задзвонити телефон. І лиш потім, після того, як виконані всі необхідні ритуали, час сну починається насправді.
Проходить година. Ти не зовсім розумієш, чи спиш ти, чи ні. Ніби поїзд нікуди не їде. І в коридорі ніби щось чути. І за вікном світло, і воно не рухається. А потім ти ніби прокидаєшся від якогось шуму. То сусід знизу. І це не шум -- це він хропить. Ну, йому добре, він спить. Терпиш хвилин п'ять, хоча здається, що минає година. Хропіння не припиняється, тому трусиш його за плечі, він крізь сон щось бурмоче. Після цього, поки хропіння не розпочалось знову, потрібно самому швидко поринути у сон.
Знову прокидаєшся... А може, і ні, може, й не спав відтоді ще. І той стукіт коліс і скрегіт вагонів, і тріск обшивки купе тобі проникають у самий мозок і там починають муляти. То "цок-цок цок-цок, цок-цок цок-цок" перетворюється на бубніння "згадав-забудь, згадав-забудь", а пластикова обшивка рипить: "Трошки треба потерпіти, крихту витримки потрібно". І іноді паровоз загудить "Кудиии?!!! Кудиии?!!!!!"
А потім втома покриє всі ці зовнішні подразники, і ти прокинешся від того, що провідниця у купе шарпане двері і замість "Доброго ранку" скаже "Через двацять минут буду закривать туалєти. Просипайтесь!".
А записати хотілось зовсім не про вівторок. Хотілось писати про поїздку додому, про довгу за часом і не таку довгу за відстанню подорож із півдня країни (де, може, я все ж знайду собі дім) до її півночі (де домом мені стало спочатку чуже, а зараз таке рідне і звичне місто). І думалось, що у невеличкій цій розповіді буде продовжено розпочату традицію хвалебних од великим українським компаніям (див. тут, про що саме йдеться). Проте своєчасно, тобто одразу по приїзду, записати не вдалось, і оди, якщо розібратись, Українська Залізниця не дуже заслуговує, тому обмежимось лиш невеличким спогадом.
Ситуація звична. Сідаєш у купе, сусідів нема. Або є -- це вже залежить від того, чи сідаєш на першій станції чи десь по ходу. І від пори року. Потім сусіди з'являються. І хоч кожен раз вони різні, сценарій розгортається майже завжди однаково. Хтось витягає пакунок з вечерею, там курочка чи котлетки, від яких йде гарний часниковий дух. Крім курочки і котлеток там ще варене яєчко, зелена цибулька, чи цибулька кружальцями, свіжий або солоний огірочок, гарна червонобока редиска і купа всякої смакоти, що з гучним чавканням і хрумканням відправляється всередину пасажира. Інший сусід обов'язково матиме якусь газетку чи журнал на кшталт "Сєнсационниє тайни 20-го вєка" або "Еротічєскіє сканворди". А третьому буде кортіти поговорити на хоч би на яку тему, бо, як виявляється, нещодавно по телевізору показували дуже цікаву програму, в якій докладно з кадрами кінохроніки показувалось, звідки взялись всі Священні Писання усіх світових релігій, або розбиралось життя Богдана Хмельницького, з чого тепер усім ясно, що він був масоном і німецьким шпигуном.
Ніч наближається. Сусіди по одному чи парами ходять у тамбур перекурити, потихеньку стеляться і перевдягаються у спортивне, аби вкладатись спати. Мовчазний сусід читає свій інтелектуальний журнальчик, а той, що чавкав куркою -- якусь книжку Марініной. Третій сусід, який точно знає, бо сам бачив програму по телевізору, нічого не читає. Зараз він дістає із своєї сумки вечерю. Хоча яка то вечеря. Там нема не то що курочки чи котлеток, нема там навіть в круту звареного яєчка. Є лише куплений у гастрономі пакетик з фабричними рогаликами "Бабусина випічка".
Але ось гасне яскраве біле світло, трохи згодом гаснуть світильники в головах ліжок, і настає час сну. Хоча насправді ще не настає. За традицією хтось один або одразу два мають піднятись з ліжка і ще разок сходити в тамбур перекурити. Потім ще хтось має сходити в туалет. Ще трохи згодом має задзвонити телефон. І лиш потім, після того, як виконані всі необхідні ритуали, час сну починається насправді.
Проходить година. Ти не зовсім розумієш, чи спиш ти, чи ні. Ніби поїзд нікуди не їде. І в коридорі ніби щось чути. І за вікном світло, і воно не рухається. А потім ти ніби прокидаєшся від якогось шуму. То сусід знизу. І це не шум -- це він хропить. Ну, йому добре, він спить. Терпиш хвилин п'ять, хоча здається, що минає година. Хропіння не припиняється, тому трусиш його за плечі, він крізь сон щось бурмоче. Після цього, поки хропіння не розпочалось знову, потрібно самому швидко поринути у сон.
Знову прокидаєшся... А може, і ні, може, й не спав відтоді ще. І той стукіт коліс і скрегіт вагонів, і тріск обшивки купе тобі проникають у самий мозок і там починають муляти. То "цок-цок цок-цок, цок-цок цок-цок" перетворюється на бубніння "згадав-забудь, згадав-забудь", а пластикова обшивка рипить: "Трошки треба потерпіти, крихту витримки потрібно". І іноді паровоз загудить "Кудиии?!!! Кудиии?!!!!!"
А потім втома покриє всі ці зовнішні подразники, і ти прокинешся від того, що провідниця у купе шарпане двері і замість "Доброго ранку" скаже "Через двацять минут буду закривать туалєти. Просипайтесь!".
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар